Відділи тонкої кишки

Відділи тонкої кишки

Знання морфології і функцій органів травлення, зокрема тонкої кишки, як до клінічних дисциплін (фармакології, патологічної анатомії, фізіології) так і для клінічних дисциплін, які будуть вивчатися студентами на наступних курсах навчання (хірургічні захворювання, хвороби, дитячі хвороби, інфекційні, внутрішні хвороби з доглядом за хворими).

Хвороби органів травлення займають особливе місце серед захворюваності населення як серед осіб чоловічої статі так і жіночої і особливо дітей молодшого віку мають тенденцію до хронічного протікання, рецидивів (виразкова хвороба 12-ти палої кишки, коліентеріти).

Функціональні і органічні порушення діяльності кишечника супроводжуються порушенням обміну речовин (обмін білків, жирів, вуглеводів, вітамінів та інше), які зумовлюють патологію травлення системи, знижують працездатність населення, а інколи приводять до тимчасової втрати працездатності, або передчасної інвалідності.

Без знання даної теми неможливо зрозуміти механізм розвитку кишкових захворювань, правильно поставити діагноз, назначити дієту, проводити лікування і профілактику.

Являється наступним за шлунком відділом травного тракту. По своєму функціональному значенню вона займає центральне місце в травній системі. Тут проходить остаточне розчеплення всіх поживних речовин під дією кишкового соку, соку підшлункової залози, і жовчі печінки і всмоктування продуктів переварювання в кровоносні і лімфатичні капіляри.

Починається від пілоричного відділу шлунка на рівні першого поперекового хребця і закінчується в правій клубовій ямці, де вона перехо­дить в сліпу кишку товстого кишківника.

Розміщуються петлі тонкої кишки нижче шлунка, печінки, поперечновідної кишки, в мезогастрії (середня область живота) і гіпогастрії, досягаючи і дещо заходячи в порожнину малого тазу. Довжина 3-5-7 метрів.

В тонкій кишці виділяють три відділи: дванадцятипала кишка, порожниста, клубова.

— це відділ тонкої кишки, являється найбільш короткою частиною тонкої кишки, довжина = 25 см. Починається ампулою (цибулиною) від воротаря шлунка і закінчується вигином, що з’єднує їх з порожнистою кишкою. Вона фіксована на задній черевній стінці, лежить з переду і справа від поперекової частини діафрагми, під квадратною долею печінки, підковоподібно охоплює головку підшлункової залози. В кишці розрізняють чотири частини: верхню, нисхідну, горизонтальну (нижню) і висхідну.

Дванадцятипала знаходиться в позаочеревинному просторі. Очеревина прилягає до кишки спереду, покриваючи з усіх сторін тільки початковий відділ дванадцятипалої кишки — 11 ампулу.

На внутрішній поверхні слизової оболонки стінки дванадцятипалої кишки містяться кругові складки, характерні для всієї тонкої кишки. На медіальній стінці нисхідної частини виражена повздовжня складка, на якій є великий сосочок, тут відкриваються протоки : загальна жовчна і протока підшлункової залози. На 2-3 см. вище від нього знаходиться малий сосок дванадцятипалої кишки. Кругові м’язеві волокна стінки кишки навколо отворів протоків формують сфінктери що регулюють поступання сока підшлункової залози, жовчі в кишку.

В підшлунковій основі розміщується багаточисленні дуоденальні залози, що відкриваються в просвіт кишки.

М’язова оболонка складається з кругового і повздовжнього шарів гладких м’язових волокнах . Зверху дванадцятипала кишка покрита адвентицією.

Порожниста кишка, ( ) починається від дванадцятипало-порожнистого згину, займає більшу частину середнього відділу черевної порожнини, утворює багато петель.

Клубова кишка ( ), є продовженням порожнистої кишки, займає праву нижню частину черевної порожнини, і спускається частково в порожнину таза, і закінчується в області правої клубової ямки імоцекальним отвором в сліпій кишці. Порожниста і клубова кишки покриті очеревиною з усіх сторін, (інтраперітонеально).

Стінка тонкої кишки складається з трьох оболонок:

1) зовнішня — серозна (очеревина);

2) середня — м’язова (непосмугована (гладенька) м’язова тканина

3) внутрішня — слизова оболонка.

Особливості будови слизової оболонки стінки тонкої кишки:

1) колові складки, завдяки яким поверхня слизової оболонки значно збільшується, отже збільшують поверхню всмоктування.

2) слизова оболонка має бархатистий (матовий) вигляд.

Її покривають кишкові ворсинки, мікроворсинки — це пальцеподібні вирости слизової оболонки. В кожній ворсинці є канадець, через який проходить судини (лімфатичні, кровоносні). Ворсинки відіграють важливу роль всмоктуванні поживних речовин.

Мікроворсинки — вирости слизової оболонки. Відіграють важливу роль ще і в пристінковому травленні.

3) між клітинами багатошарового стовпчастого епітелію зустрічаються поодинокі бокаловидні клітини, що виділяють слизь (захисна функція).

4) кишкові залози між ворсинками, що виділяють кишковий сік.

5) багаточисельні поодинокі лімфоїдні вузли, а в слизовій клубової кишки є великі скопичення лімфоїдної тканини — групові лімфоїдні вузлики (пейерові бляшки). Знешкоджуюча функція — знешкодження отруйних речо­вин, шкідливих речовин, патогенних лімфоорганізмів.

6) на всьому протязі в стінці кишки є велика кількість кишкових крипт — це трубчасті заглибини епітелію. В кишковій крипті відкриваються зало­зисті клітини різних типів.

Травлення в двадцятипалій кишці.

Дванадцятипала кишка являється центральним вузлом секреторної, евакуаторної, моторної діяльності системи травлення, бо в її низхідну частину виливаються головні травні соки: підшлунковий, кишковий соки, жовчі, а в слизовій оболонці утворюють гормони (секретин), регулюють секрецію шлунка, підшлункової залози, а також гуморальне, впливаючи на печінкові клітини, стимулюють продукцію жовчі.

Тут починається другий етап травлення. Головні травні соки мають виразно лужну реакцію. В порожнині дванадцятипалої кишки продовжуються основні процеси переварювання білків, жирів, вуглеводів.

Травлення в тонкій кишці.

Кишкове травлення завершує етап механічної і хімічної обробки їжі. В порожнистій і клубовій кишці проходять:

1) остаточні розщеплення харчової кашки під впливом панкреатичного соку, жовчі, а також під впливом ферментів, які продокуються залозами тонкої кишки.

2) всмоктування поживних речовин, води, солей, вітамінів.

ВСМОКТУВАННЯ — це процес переходу води однорозчинних в ній поживних речовин, солей, вітамінів з травного каналу в кров і лімфу крізь стінки ворсинок.

Інакше всмоктування — де активний транспорт поживних речовин клітинами епітелію слизової оболонки в кров та лімфу.

Всмоктування в основному проходить в тонкій кишці за рахунок ворсинок, мікроворсинок. Велика кількість ворсинок значно збільшує поверхню слизової оболонки тонкої кишки. Стінки ворсинок складаються з одношарового епітелію. До кожної ворсинки входять кровоносна та лімфатична судина.

Амінокислоти і глюкоза всмоктуються в кров капілярів ворсинок, а з них поступають* в кишкові вени, які впадають у ворітню вену, яка йде в печінку.

Жири всмоктуються в лімфу у вигляді жирових кислот і гліцерину. Вони розчиняються під дією жовчі і всмоктуються.

Ворсинки виконують також захисну функцію, перешкоджаючи проник­ненню в кров та лімфу мікроорганізмів, що населяють кишечник. Мікроорганізми та їхні отрути потрапляють у кишечник найчастіше з їжею, коли ми нехтуємо елементарними гігієнічними правилами.

Число ворсинок більше в порожнистій кишці. Подразником під час травлення є хімус, яка діє на слизову оболонку механічно і хімічно. Слизова оболонка виробляє кишковий сік, який має потужну дію.

Склад, властивості ринкового соку.

Кишковий сік – секрет залоз, розміщених в слизовій оболонці на протязі всього кишківника. У дорослої людини виділяється 2-3 л. Кишкового соку ослабленої реакції, непрозора, безбарвна рідина з специфічним рибним запахом. В кишковому соці є 22 ферменти. Деякі з них:

Будова та функції тонкої кишки, можливі захворювання

Одну з головних ролей в людському організмі відіграє травна система. Вона складається з багатьох відділів, одним з яких є тонка кишка. Ця частина відповідає за остаточну переробку їжі та всмоктування важливих мікроелементів.

  • 1 Поняття про травному органі
  • 2 Анатомія тонкої кишки
  • 3 Функціональність тонкої кишки
  • 4 Можливі хвороби тонкої кишки
  • 5 Інші захворювання тонкої кишки
  • 6 Розрив тонкої кишки

Поняття про травному органі

Тонкий кишківник являє собою тоненьку трубку, довжина якого може доходити до шести метрів. Ця область кишкового тракту отримала таку назву за рахунок своїх пропорциональностей щодо довжини і ширини.

У частині тонкої кишки розташовується кілька важливих відділів у вигляді дванадцятипалої, тонкої і клубової кишки. Перший відділ є початковим сегментом тонкого кишечника, який розташовується між шлунком і худою кишкою.

У цій області спостерігаються активні процеси травлення. Саме в дванадцятипалу кишку надходять ферментні компоненти з підшлункової залози і жовчного міхура.

Далі йде худа кишка. Її середня довжина коливається в межах 1,2-1,5 метрів. Всередині неї слизова оболонка покрита маленькими ворсинками. Вони виконують свою функцію — поглинають поживні компоненти, вуглеводи, кислоти, жирні кислоти і воду. Поверхня худого ділянки може збільшуватися за складок і полів.

Також у відділи тонкої кишки входить клубова кишка. Її головна функція полягає у всмоктуванні розчинних вітамінів і компонента В12. До всього цього, клубова кишка бере участь у всмоктуванні поживних компонентів.

Анатомія тонкої кишки


Тонка кишка людини має досить цікаву анатомію. Вона об’єднує відразу три ділянки травного каналу, при цьому окремо розглядати їх складно.

Дванадцятипала кишка — початковий відділ тонкого кишечника. Він безпосередньо з’єднується з шлункової порожниною. Ця ділянка починається з цибулини, обходить головку підшлункової залози, де все закінчується зв’язкою Трейца в черевній порожнині.

Початковий відділ тонкої кишки плавно переходить в худу кишку. У практиці її ще називають перитонеальній областю. Вона перекриває деякі органи, які розташовуються в черевній зоні.

Інші зони тонкої кишки знаходяться в підвішеному стані і підвішені за допомогою брижі до задньої стінки черевної порожнини. Такий процес допомагає при оперативних втручаннях, адже їх легко рухати.

Якщо далі розглядається тонка кишка, її будова передбачає знаходження в лівій частині живота тонкої кишки. З правого боку розташований клубова кишка. Будова стінки тонкої кишки нагадує складки, в яких розташовується трохи слизу. У медицині їх називають циркулярними колами. Багато анатомічних утворень знаходиться спочатку тонкого кишечника.

Постійно в тонкому кишечнику відбувається засвоєння залишків їжі. Цей процес спостерігається завдяки роботі первинних клітин, розташованих в епітеліальному шарі. Вони виділяють спеціальну слиз, яка виступає в якості захисної оболонки.

Функціональність тонкої кишки

Відділи тонкого кишечника виконують свої функції. Кожен з них робить свій вплив на організм.

Основні функції тонкого кишечника ґрунтуються на наступному:

  • вироблення шлункового соку. Її називають секреторною функцією. В даному випадку відбувається виділення ферментів у вигляді лужної фосфатази, дисахаридазы, катепсинов. Всі вони піддаються разлаганию на більш прості поживні компоненти. Спостерігається виділення великої кількості слизу, що дозволяє захистити кишкові стінки від негативного впливу;
  • розщеплення поживних речовин і їх подальше всмоктування. Це називають травної функцією. Завдяки такому процесу в товстий кишечник потрапляють тільки погано засвоюються і неперетравлені продукти;
  • вироблення спеціальних клітин. Таку функцію називають ендокринної. Стінки тонкого кишечника мають клітинами у вигляді пептидів. Вони допомагають не тільки регулювати роботу кишкового каналу, але і надати сприятливий вплив на внутрішні органи. Найбільше цих клітин знаходиться в дванадцятипалій кишці;
  • проштовхування їжі далі по кишечнику. Таку функцію прийнято називати моторної. Завдяки поздовжніх і кільцевих м’язових структур спостерігається хвилеподібний скорочення кишкових стінок.

    У тонкому кишечнику відбувається розкладання їжі до дрібних складових. Після чого поживні речовини піддаються поглинання слизовою оболонкою. Корисні компоненти з тонкої кишки переміщуються в кров’яне і лімфатичну рідину.

    Адсорбування спостерігається завдяки транспортним системам травних ворсинок. Область тонкої кишки має значну площу, що дуже важливо для адсорбации.

    Можливі хвороби тонкої кишки

    Будова тонкого кишечника досить цікаво. Розпізнати захворювання цього відділу по супутніх симптомів досить складно, адже тонкий кишечник зачіпає як ліву, так і праву сторону.

    Порушення в роботі кишечнику людини веде до дисфункціональності всіх травних органів. Всі ділянки тонкого кишечника пов’язані між собою.

    Якщо починає страждати тонка кишка, її функції порушуються. Все веде до прояву однакових симптомів. До найпоширенішим ознаками відносять:

    • хворобливі відчуття в зоні живота;
    • пронос або закрепи;
    • бурчання;
    • метеоризм;
    • вздутость.

    В калових масах може бути слиз і залишки неперетравленої їжі. Відмітною ознакою є відсутність крові в калі.

    Коли в тонкій кишці відбувається збій, починається запальний процес. В практиці його називають ентеритом. Патологія може протікати як у гострій, так і хронічній формі. Головною причиною є заселення кишкового каналу патогенними мікробами.

    Якщо болить тонка кишка, будова та функції її потрібно знати обов’язково. Це дозволить уникнути ускладнень, своєчасно звернутися до фахівця і почати адекватне лікування. Вилікувати недугу в гострій формі вдається за кілька днів.

    Якщо у хворого спостерігається ентерит хронічного типу, то спостерігається порушення всмоктувальної функції. У пацієнта спостерігається анемія, загальна ослабленість, схуднення. Нестача вітамінів групи В і фолієвої кислоти стають причинами стоматиту, кровоточивості ясен. При дефіциті вітаміну А виникає погіршення зір сутінкового типу і пересушеність рогівки. З кісткових структур відбувається вимивання кальцію, що веде до втрати зубів і розвитку остеопорозу.

    Виділяють і інше захворювання тонкого кишечника — лактозна недостатність. Ця хвороба виникає при съедении молочного продукту. Але так як у людини відсутній фермент на перетравлення молочних компонентів, виникає алергічна реакція.

    Лактозна недостатність частіше зустрічається у малюків грудного віку та молодшого віку до п’яти років. Захворювання супроводжується коліками, пінистим рідким стільцем, вздутостью, бурчанням. Щоб усунути ознаки хвороби, варто повністю відмовитися від споживання молочної продукції.

    Інші захворювання тонкої кишки

    Так як довга кишка має незвичайний вигляд будови, то часом може виникнути заворот кишок. Цей процес починається з сильних, болючих відчуттів і блювоти. Всі ділянки кишечника починають здуватися, тому їх легко пропальпувати. Якщо зробити очищувальну клізму, то симптоматика сходить.

    З кожним днем стан хворого стає все гірше, а температура має знижені значення. Захворювання вимагає негайного оперативного втручання.

    Так як тонкий кишечник складається з трьох нерозривних частин, то його нерідко вражають виразкові хвороби. До основних симптомів відносять болюче відчуття після споживання їжі, а при пальпировании спостерігається напруженість м’язових структур.

    При виконанні рентгенівського дослідження видно виразкові ураження. Якщо не вчасно почати лікування, то можливий розвиток некрозу, стенозу і кровоточивість.

    Пухлиноподібні утворення в тонкій кишці зустрічаються дуже рідко. Якщо вони і виникають, то у пацієнта спостерігаються симптоми у вигляді проносу, анемії, хворобливих відчуттів ниючого характеру.

    Розрив тонкої кишки

    Набагато небезпечніше є розрив тонкого кишечника. Цей ділянку черевної порожнини найбільше схильний до різних травм. Таке явище пояснюється тим, що тонкий кишечник не захищений, та при цьому він дуже довгий.

    Ізольоване розривання спостерігається у двадцяти відсотках. Воно рідко відбувається саме по собі. Частіше цього процесу передують іншими травми.

    До основного механізму травматичної пошкодженості відносять прямий удар в область живота. Це веде до натисненню кишкових петель до кісткових структур таза.

    При розриві тонкого кишечника приблизно у половини пацієнта спостерігається шоковий стан і починається внутрішня кровотеча. Виправити дану ситуацію можна тільки за допомогою оперативного втручання. Під час процедури проводять припинення кровотечі, усунення джерела надходження кишкового вмісту і відновлення нормальної прохідності.

    Якщо вчасно не звернутися до фахівця, то можливий смертельний результат з-за великої втрати крові або інтоксикації організму із-за попадання кишкових мас в черевну порожнину.

    Тонкий кишечник є одним з найбільших органів в людському організмі, який виконує травну функцію. Він складається з трьох частин, кожна з яких виконує свою функцію. При розвитку будь-якого патологічного процесу необхідно якомога швидше звернутися до фахівця, інакше не уникнути несприятливих наслідків.

    Тонкий кишечник керує усією гормональною системою організму

    Білкові продукти потрібно вживати лише тоді, коли шлунок має достатню кількість соків для їх травлення, а відтак підготує для подальшої переробки в тонкій кишці.

    Про тонкий кишечник, порівняно з іншими органами, говорять мало. Здебільшого тому, що добратися до цього органу не так вже й легко. Тим часом, ця система надзвичайно важлива для роботи всього організму і часто саме в ній криється причина різних проблем зі здоров»ям. Насправді потрібно не так вже й багато зусиль, щоб нормалізувати її роботу. Це важливо знати всім.

    Тонкий кишечник належить до найтаємничіших органів. Чому? Бо його дуже складно досліджувати. Медицина має дуже мало інструментів для обстеження тонкого кишечнику. Практично це можна частково зробити лише за допомогою радіозонду, який проходячи по кишечнику фотографує, що навколо відбувається. Що ж стосується популярної гастроскопії (обстеження за допомогою зонду), то вона може дослідити лише стравохід, шлунок та дванадцятипалу кишку, а 8 м тонкого кишечнику залишаються поза кадром. Колоноскопія ж (дослідження через пряму кишку) охоплює лише 1,5 товстого кишечнику. Тож найбільшу інформацію про стан тонкого кишечнику отримують за допомогою «природного приладу» — «очі, пальці, вуха», звертаючи увагу на такі показники як здуття живота, бурчання, больові відчуття, а також випорожнення. Зокрема, пронос (рідкі випорожнення) свідчить про проблеми в цьому органі, який «не справився» з травленням їжі та всмоктуванням.

    Останнім часом науковці заговорили про те, що тонкий кишечник належить не лише до системи травлення, а й є активним органом ендокринної системи. Під час медичних досліджень було доведено, що багато залоз внутрішньої секреції запускаються саме з тонкого кишечнику, у цьому його можна порівняти з диригентом оркестру. У ньому містяться певні рецепторні ділянки, через подразнення яких відбувається вплив на ендокринну систему. Тож від стану цього органу залежать й надзвичайно важливі гормональні процеси організму.

    Безпосередній вплив тонкий кишечник має і на серце, бо розташований дуже близько до цього органу.

    Але й більш віддалені внутрішні системи також «пожинають» наслідки процесів, які відбуваються в тонкій кишці. Бо в ній усмоктується переважна більшість речовин, що надійшли з їжею. Якщо вони корисні й потрібні, то всім від цього добре, бо отримали якісне живлення. Якщо ж людина харчується напівфабрикатами, продуктами, що містять хімічні домішки: стабілізатори, ароматизатори, барвники, консерванти, стимулятори тощо, то через тонкий кишечник вони будуть доставлені до всіх інших органів. Наукові дослідження свідчать, що людина, яка часто вживає згадані продукти, за рік з»їдає до 3 кг «хімії». Зважаючи на те, що тонкий кишечник є дуже активним, можна передбачити, що ці 3 кг сміття потрапляють у кров. Тому їм під час покупки харчів особливо ретельно потрібно вивчати надписи на упаковці щодо вмісту і кількості хімічних речовин, багато з яких позначено літерою «Е» з цифрами. Щоправда вони часто написані дуже дрібним шрифтом та ще й у місцях згинів упаковок — щоб споживач не догледів. І все ж не варто шкодувати кількох хвилин часу, щоб знайти цю важливу інформацію й ознайомитися з нею.

    Тримати тонкий кишечник у порядку допоможе такий простий і легкодоступний засіб, як термічно оброблена клітковина — варені, печені, тушені овочі й фрукти. Це той «парашют», який врятує тонку кишку, а з ним і всі інші органи від «падіння», «підхопить», не дасть всмоктатися й виведе з організму токсиканти, які потрапили в нього. Крім того, потрібно пам»ятати, що рослинна клітковина це обмінний сорбент, тож не лише очистить тонкий кишечник, а ще й віддасть вітаміни та мікроелементи, які він всмокче, «поділившись» з усіма іншими.

    Клітковина виконує ще одну дуже важливу функцію. Проходячи по тонкому кишечнику, вона м»яко подразнює всі його ділянки, тонізуючи таким чином гормональну систему організму. Інші складові їжі не мають такого впливу на тонку кишку. Бо перетравлюються у верхніх відділах тонкого кишечнику і до низу доходять у вигляді кашки, яка вже не може механічно подразнювати його стінки (на відміну від клітковини, що у майже незмінному вигляді проходить по всьому кишечнику).

    «Ліками» можуть стати спеції й прянощі. Річ у тім, що тонкий кишечник це своєрідний термостат, а відтак у ньому створено ідеальні умови для розмноження бактерій. Тож варто 1-2 новим, не знайомим Вашій імунній системі бактеріям потрапити через рот, і в тонкому кишечнику вони почнуть розвиватися «по повній програмі», а через систему всмоктування їх токсини підуть гуляти по всьому організму. Спеції й прянощі допоможуть підняти захисний бар»єр тонкому кишечнику, а відтак профілактуватимуть виникнення патологічних процесів. Добре підійдуть «щільні» прянощі: часник, цибуля, корінь імбиру, кора кориці, плоди кропу, коріандру, хрін, петрушка, селера, пастернак тощо.

    З метою підняття захисного бар»єру можна застосовувати й метод академіка Болотова: після кожної їди посмоктати дрібочку солі, поклавши її на язик. Ще одна важлива умова запобіганню гнилісним патологічним процесам у тонкому кишечнику — це наявність апетиту. Лише тоді в шлунку відбудеться виділення потрібної кількості соку для подальшого травлення в кишечнику. Розсоли, як і спеції, також сприяють появі апетиту. Для цього можна використовувати розсіл з квашеної капусти чи підсолені свіжі овочеві соки: свіжу капусту дрібно нашинкувати, посолити, пом»яти рукою, щоб виділився сік і з»їсти для пробудження апетиту.

    Потрібно звернути увагу на ще один важливий нюанс — вживання м»яса та інших білкових страв (риби, яєць), які більше за інші спричинюють процеси гниття в тонкому кишечнику. Щоб уникнути цього, білкові продукти потрібно вживати лише тоді, коли шлунок має достатню кількість соків для їх травлення, а відтак підготує для подальшої переробки в тонкій кишці. Якщо з»явився апетит першою слід з»їсти м»ясну чи рибну страву, бо якщо перед цим закинути щось інше, скажімо салат, він поглине частину соків, і їх може не вистачити для травлення білків, а відтак вони почнуть гнити. Але якщо апетиту немає, його спочатку потрібно викликати якоюсь збуджувальною апетит стравою (приміром, підсоленим салатом зі свіжої капусти), яка запустить механізм виділення соляної кислоти, потрібної для травлення білків.

    Ще одна порада — час від часу проводити протипаразитарну терапію. Хоча б двічі на рік — восени та весною. Тонкий кишечник — це найулюбленіше місце проживання гельмінтів, бо в ньому найбільше їжі. Для цього можна використати гарбузове насіння, про що ми неодноразово писали або фітокомплекси. Приміром, ефективним є такий засіб: приготувати суміш з подрібнених у порошок полині, пижми й гвоздики (пряність), взятих у рівних частинах. Цю суміш потрібно приймати перед кожним прийомом їди, або на початку їди по 1/4 -1/3 кавової ложечки курсами по 5 днів з інтервалами в 3-5 днів, всього 3-4 курси. Суміш дуже гірка. Тому, хто не може її через це проковтнути, можна зробити «капсули»: розім»яти м»якуш хліба (сформувати кілька маленьких млинчиків) , насипати порошок суміші в центр кожного млинчика (у кількості горошини), сформувати кілька кульок, ковтнути їх перед прийняттям їжі. Пом»якшити гіркоту суміші можна додавши до трьох названих рослин ще й корицю та порошок імбиря (продається як приправа), вони також мають антипаразитарні властивості, крім того, сприяють поліпшенню мікрофлори кишечнику.

    За допомогою цього засобу можна позбутися круглих та стрічкових глистів, і навіть лямблій, з якими боротися досить тяжко. Тим часом треба пам»ятати, що гельмінти є причиною величезного переліку захворювань практично всіх органів і систем. Бо сильно токсикують організм відходами своєї життєдіяльності, пригнічують нормальну мікрофлору, внаслідок чого активізується патогенна. Крім того, вони забирають у людини білки, вуглеводи, вітаміни й мікроелементи.

    Здоров я тонкої кишки залежить і від стану хребта, зокрема зони її проекції — попереку й нижньої частини грудного відділу. Якщо там внаслідок защемлень порушена інервація, то імпульси з тонкого кишечнику можуть не доходити до ендокринних залоз, зокрема підшлункової залози, простати в чоловіків, яєчників у жінок, від чого ці органи страждатимуть.

    У разі появи неприємних відчуттів у тонкому кишечнику (біль, здуття) їх можна полегшити за допомогою дії тепла на ділянку цього органу, внаслідок чого поліпшиться місцевий кровообіг, активується імунна система. З цією метою на ділянку пупа кладуть грілку, в маленьким дітям — шматок вати, який закріплюють бинтом чи шарфом.

    Корисною для раків є дихальна гімнастика. На вдосі сильно випнути живіт, на видосі — втягнути, повторити кілька разів. Це можна робити перед кожним прийомом їжі для стимуляції роботи тонкого кишечнику, а також для активації всіх внутрішніх органів.

    лікар, фітотерапевт, автор 20 опублікованих книжок, більш як 40 наукових, 250 науково-популярних статей на теми правильне лікування, дихання, здорове харчування, достатня рухова активність, здоровий спосіб життя.

    Відділи тонкої кишки

    Особливості будови, топографії та функції тонкої і товстої кишок. Функціональна анатомія органів дихальної системи. Анатомія органів сечової системи. Будова внутрішніх і зовнішніх жіночих статевих органів. Анатомія внутрішніх і зовнішніх чоловічих статевих органів. Будова і топографія чоловічого і жіночого сечівників. Топографія мязів і фасцій сечостатевого і анального трикутників промежини.

    Тонка кишка (intestinum tenue) (походить від середньої кишки) починається від шлунка й закінчується впадінням у товсту кишку. Це найдовший відділ травного каналу (звичайно становить 4/5 його довжини), більший за довжину тіла дорослої людини понад 4 рази, підлітка — в 5 і дитини 2-3 років — у 6 разів і більше. Абсолютна довжина тонкої кишки залежно від конституціональних особливостей людини (у астеніків вона менша, у гіперстеніків більша) становить близько 6- 7 м . Поперечний розмір тонкої кишки більший у верхніх (4- 6 см ), менший у нижніх (2 — 3 см ) її відділах.

    Тонку кишку можна розділити на дві нерівні частини: коротку дванадцятипалу, фіксовану до задньої стінки живота, і довгу брижову, петлі якої вільно розташовані в очеревинній порожнині.

    голотопія – тонка кишка лежить у черевній порожнині та займає надчерев’я (epigastrium), пупкову ділянку (regio umbilicalis) і частково підчерев’я (hypogastrium);

    скелетопія – починається на рівні тіл XII грудного хребця – I поперекового хребця і закінчується в ділянці правої клубової ямки;

    синтопія – навколо петель тонкої кишки лежить товста кишка (intestinum crassum), дванадцятипала кишка (duodenum) охоплює головку підшлункової залози (caput pancreatis), стикається з ворітною печінковою веною (vena portae hepatis), спільною жовчною протокою (ductus choledochus), печінкою (hepar) та правою ниркою (ren dexter).

    Функція тонкої кишки :

    — це місце, де завершуються процеси травлення їжи, тобто розщеплення білків, жирів та вуглеводів до простих сполук під дією травних ферментів, що виробляються підшлунковою залозою та спеціалізованими клітинами слизової оболонки тонкої кишки; жовч емульгує жири;

    — тут відбувається всмоктування поживних та інших речовин, зокрема, токсинів;

    — евакуаторна, тобто проштовхує продукти травлення у товсту кишку.

    Дванадцятипала кишка (duodenum)

    Вона має вигляд підкови, розміщена у пупковій ділянці та поділяється на:

    верхню частину (pars superior), яка починається ампулою – (ampulla) на рівні XII грудного – І поперекового хребців;

    низхідну частину (pars descendens) на рівні І–ІІІ поперекових хребців;

    горизонтальну частину (pars horizontalis) на рівні III поперекового хребця;

    висхідну частину (pars ascendens) на рівні ІІІ–ІІ поперекових хребців.

    При переході верхньої частини (pars superior) в низхідну (pars inferior) утворюється верхній згин дванадцятипалої кишки (flexura duodeni superior).

    При переході низхідної частини (pars descendens) в горизонтальну частину (pars horizontalis) утворюється нижній згин дванадцятипалої кишки (flexura duodeni inferior).

    Ознакомьтесь так же:  Вздутие живота боль в боку

    При переході дванадцятипалої кишки (duodenum) в порожню кишку (jejunum) утворюється дванадцятипало–порожньокишковий згин (flexura duodenojejunalis), який фіксується м’язом–підвішувачем дванадцятипалої кишки (musculus suspensorius duodeni) до лівої половини II поперекового хребця.

    Дванадцятипала кишка (duodenum) прилягає:

    — вгорі до квадратної частки печінки (lobus quadratus hepatis);

    унизу до правої нирки (ren dexter) з наднирковою залозою (glandula suprarenalis) і своєю увігнутою поверхнею оточує головку підшлункової залози (caput pancreatis).

    Дванадцятипала кишка (duodenum) вкрита очеревиною (peritoneum) спереду, тобто з однієї сторони (екстраперитонеально).

    Лише на самому початку – біля воротарної частини шлунка (pars pylorica gastris), і в самому кінці – в ділянці дванадцятипало–порожньокишкового згину (flexura duodenojejunalis), дванадцятипала кишка вкрита очеревиною з усіх боків (інтераперитонеально).

    Від печінки (hepar) до кишки йде печінково–дванадцятипалокишкова зв’язка (ligamentum hepatoduodenale).

    Стінка дванадцятипалої кишки (paries duodeni) має три оболонки:

    зовнішню оболонку; адвентиційну оболонку (tunica adventitia; tunica fibrosa), а спереду – серозну (tunica serosa);

    середню оболонку, або м’язову (tunica muscularis), яка складається із:

    — зовнішнього поздовжнього шару (stratum longitudinale);

    — внутрішнього колового шару (stratum circulare);

    внутрішню оболонку, або слизову оболонку (tunica mucosa), з добре розвинутим підслизовим прошарком (tela submucosa), внаслідок чого на слизовій оболонці утворюються численні колові складки (plicae circulares).

    На присередній стінці низхідної частини дванадцятипалої кишки (paries medialis partis descendentis duodeni) слизова оболонка (tunica mucosa) містить:

    поздовжню складку дванадцятипалої кишки (plica longitudinalis duodeni), яка має:

    великий сосочок дванадцятипалої кишки (papilla duodeni major), який розташований у кінці складки і на якому відкривається печінково–підшлункова ампула (ampulla hepatopancreatica), що утворилась внаслідок злиття:

    спільної жовчної протоки (ductus choledochus);

    протоки підшлункової залози (ductus pancreaticus);

    малий сосочок дванадцятипалої кишки (papilla duodeni minor), розташований дещо вище великого сосочка на поздовжній складці, є непостійним і на ньому відкривається:

    додаткова протока підшлункової залози (ductus pancreaticus accessorius).

    Порожня кишка (jejunum)

    За довжиною вона складає 2/5 від тонкої кишки (intestinum tenue), а стінка її має типову для кишки будову:

    серозна оболонка (tunica serosa) із підсерозним прошарком (tela subserosa);

    м’язова оболонка (tunica muscularis), яка утворена:

    — зовнішнім поздовжнім шаром (stratum longitudinale externum);

    — внутрішнім коловим шаром (stratum circulare internum);

    слизова оболонка (tunica mucosa), яка утворює численні колові складки (plicae circulares) завдяки добре розвинутому підслизовому прошарку (tela submucosa).

    Слизова оболонка має специфічні вирости – кишкові ворсинки (villi intestinales), через які проходить всмоктування поживних та інших речовин.

    Лімфоїдний апарат слизової оболонки порожньої кишки представлений поодинокими лімфатичними вузликами (noduli lymphoidei solitarii).

    Клубова кишка (ileum)

    Вона займає 3/5 довжини брижового відділу тонкої кишки (intenstinum tenue) і за будовою подібна до порожньої кишки (jejunum).

    Лімфоїдний апарат слизової оболонки клубової кишки (tunica mucosa ilei) представлений скупченими лімфатичними вузликами (noduli lymphoidei aggregati), які називаються Пейєровими бляшками.

    Порожня та клубова кишки (jejunum et ileum) вкриті очеревиною з усіх боків (інтраперитонеально) і мають брижу тонкої кишки (mesenterium) – дуплікатуру очеревини (peritoneum), в якій міститься жирова клітковина та лімфатичні вузли, а також проходять судини і нерви, що живлять тонку кишку (intenstinum tenue).

    Тонка кишка (intenstinum tenue) займає майже увесь нижній поверх черевної порожнини (cavitas abdominis).

    Рентгеноанатомія тонкої кишки. Для рентгенологічного вивчен

    ня дванадцятипалої кишки її спочатку заповнюють (per os) контрастною речовиною. При цьому добре контурує ампула верхньої частини кишки, відділена від воротаря світлим проміжком, який відповідає воротарному м’язу-стискачу. Чітко простежується рельєф слизової оболонки — колові й поздовжні складки. При значному наповненні кишки можна також визначити розташування її відділів і форму згинів.

    Під час рентгенологічного вивчення вільного відділу тонкої кишки після попереднього заповнення її контрастною масою добре видно петлі порожньої (у більшості випадків розташовані вертикально) і клубової (розташовані горизонтально) кишок, чітко визначається місце впадіння в сліпу кишку. Якщо кишка заповнена контрастною речовиною, то можна визначити форму її колових складок.

    Кровопостачання дванадцятипалої кишки — гілки шлунково-дванад-цятипалокишкової і верхньої брижової артерій, порожньої і клубової кишок — верхня брижова артерія. Венозна кров відтікає в систему ворітної вени. У людини внутрішньостінкове лімфатичне русло в тонкій кишці розвинуте порівняно слабко. Відтік лімфи відбувається по багатьох відвідних судинах до бри-жових і черевних лімфатичних вузлів.

    Іннервація — гілки черевного, печінкового (дванадцятипалої кишки) і верхнього брижового сплетень.

    Жовч (bilis; chole) є емульгатором жирів, виробляється печінковими клітинами, звідки поступає у жовчні (капіляри) проточки (ductuli biliferi). Останні, прямуючи до периферії, переходять у жовчовивідні міжчасточкові проточки (ductuli biliferi interlobulares).

    Ці проточки поступово зливаються між собою і утворюють:

    праву печінкову протоку (ductus hepaticus dexter);

    ліву печінкову протоку (ductus hepaticus sinister) – від правої і лівої часток печінки (lobi hepatis dexter et sinister), які у воротах печінки (porta hepatis) зливаються і утворюють загальну печінкову протоку (ductus hepaticus communis).

    Загальна печінкова протока (ductus hepaticus communis), проходячи у товщі


    печінково–дванадцятипалокишкової зв’язки (lig. hepatoduodenale), зливається з міхуровою протокою (ductus cysticus) і утворює спільну жовчну протоку (ductus choledochus).

    Спільна жовчна протока (ductus choledochus) зливається із протокою підшлункової залози (ductus pancreaticus) і утворює печінково–підшлункову ампулу (ampulla hepatopancreatica), яка відкривається на великому сосочку дванадцятипалої кишки (papilla duodeni major).

    У товщі печінково–підшлункової ампули (ampulla hepatopancreatica) розміщений м’яз–замикач ампули (m. sphincter ampullae), який регулює поступлення жовчі та підшлункового соку в дванадцятипалу кишку (duodenum).

    Аналогічні м’язи–замикачі (mm. sphincteres) є у дистальних відділах спільної жовчної протоки (ductus choledochus) і протоці підшлункової залози.

    ПІДШЛУНКОВА ЗАЛОЗА (pancreas)

    Підшлункова залоза в еволюції хребетних розвивається порівняно пізно. У нижчих форм (риби, амфібії) — це лише невеликий зачаток. У дорослої людини залоза має форму довгастого тіла 16 — 20 см завдовжки, 4 см завширшки і 2 — 3 см завтовшки. Маса її — 70 —80 г.

    Це друга за величиною залоза травної системи. За функцією це змішана залоза: має екзокринну і ендокринну частини, тобто є залозою зовнішньої та внутрішньої секреції.

    — розташована в надчеревній ділянці (regio epigastrica), частково у лівому підребер’ї (hypochondrium sinistrum) на рівні І–II поперекових хребців (vertebrae lumbales [І–II]) і має видовжену трикутну форму;

    головка підшлункової залози (caput pancreatis) оточена дванадцятипалою кишкою (duodenum);

    — до передньонижньої поверхні тіла підшлункової залози (facies anteroinferior corporis pancreatis) дещо справа прилягає права нирка (ren dexter) з наднирковою залозою (glandula suprarenalis);

    — до передньоверхньої поверхні тіла підшлункової залози (facies
    anterosuperior corporis pancreatis) прилягає шлунок (gaster);

    — до задньої поверхні тіла підшлункової залози (facies posterior corporis pancreatis) прилягає нижня порожниста вена (v. cava inferior), черевна частина аорти (pars abdominalis aortae) і нервове черевне сплетення (plexus coeliacus) автономної частини периферійної нервової системи (pars autonomica systematis nervosi peripherici).

    хвіст підшлункової залози (cauda pancreatis) торкається селезінкових воріт (hilum splenicum).

    Підшлункова залоза (pancreas) вкрита очеревиною (peritoneum) тільки спереду (екстраперитонеально).

    Екзокринна частина підшлункової залози , яка виробляє підшлунковий сік, є складною альвеолярно–трубчастою залозою, поділеною на часточки перегородками, що відходять від капсули.

    Підшлункова залоза відіграє велику роль у травленні й загальному обміні ре­човин. Як залоза зовнішньої секреції вона виділяє в просвіт дванадцятипалої кишки панкреатичний сік, який містить дуже важливі ферменти: трипсин, амілазу, ліпазу, мальтазу, що розщеплюють білки (до амінокислот), жири та вуглеводи.

    Крім секреторних залозистих елементів підшлункова залоза має клітинні скупчення <панкреатичні острівці) внутрішньо-секреторного типу.

    Підшлунковий сік, у складі якого є фермент соматостатин, потрапляє у низхідну частину дванадцятипалої кишки (pars descendens duodeni) через протоку підшлункової залози (ductus pancreaticus).

    Підшлункова залоза (pancreas) може мати ще й додаткову протоку підшлункової залози (ductus pancreaticus accessorius), яка відкривається на малому сосочку дванадцятипалої кишки (papilla duodeni minor).

    Крім м’яза–замикача ампули (m. sphincter ampullae), протока підшлункової залози (ductus pancreaticus) має і свій власний м’яз–замикач протоки підшлункової залози (m. sphincter ductus pancreatici).

    Мал. Дванадцятипала кишка ( duodenum ) і підшлункова залоза ( pancreas ): І — corpus pancrcatis ; 2 — ductus pancrcatlcus ; 3 — cauda pancrcatis ; 4 — flcxura duodenojejunal ; 5-а. Mesenteries superior; в — v. mesenteric superior; 7 — pars ascendens duodcnl; 8 — pars horizontal Is (inferior) duodeni; 9 — plicae circularcs; 10 — papilla duodeni major; 11 — plica longitudlnalis duodeni; 12 — caput pancrcatis; 13 — ductus pancrcaticus accessortus; 14 — flcxura duodeni superior; 15 — pars superior duodeni; 16 — pylorus.

    Ендокринна частина підшлункової залози утворена підшлунковими острівцями (insulae pancreaticae) – острівцями Лангерганса, що розміщені переважно у хвості підшлункової залози (cauda pancreatis) і виробляють гормони, що поступають безпосередньо у кров і регулюють вуглеводний обмін в організмі:

    Топографічна анатомія. Передня поверхня підшлункової залози, вкрита задньою пристінковою очеревиною, межує із задньою стінкою шлунка; задня поверхня прилягає до ворітної та нижньої порожнистої вен, грудної протоки, черевної частини аорти, черевного сплетення, лівої ниркової артерії, лівих нирки та надниркової залози. Уздовж верхнього краю залози проходять, дещо занурившись у її паренхіму, селезінкові судини. У проміжку, утвореному зверху головкою підшлункової залози і знизу горизонтальною частиною два­надцятипалої кишки, проходять верхні бри-жові артерія та вена.

    Кровопостачання: гілки селезінкової артерії (тіло, хвіст), верхні й нижні підшлунково-дванадцятипалі артерії (головка). Венозний відтік здійснюється однойменними венами.

    Лімфа відтікає в печінкові, підшлунково-селезінкові, черевні та інші лімфатичні вузли. Лімфатігчні капіляри і су дини затягають тільки в проміжній сполучній тканині, а всередині острівців їх немає.

    Іннервація: гілки черевного, печін кового та верхнього брижового сплетень.

    Товста кишка ( intestinum crassum ) походить від задньої кишки. У нижчих хребетних, деяких рептилій і птахів вона коротка і нечітко відмежована від тонкої кишки. У ссавців товста кишка, як правило, досягає значних розмірів у довжину та ширину і в переважної більшості видів, у тому числі в людини, може бути поділена на три відділи: сліпу кишку з червоподібним відростком (або без нього), ободову і пряму кишку. Товста кишка у людини може мати різну довжину, в середньому 150 см завдовжки. Розвиток товстої кишки у ссавців ішов, головним чином, двома шляхами. У спеціалізованих травоїдних тварин збільшувалася в довжину сліпа кишка, що найбільш властиво для копитних з однокамерним шлунком (кінь). У решти ссавців, особливо в приматів і хижаків, відбувалася редукція сліпої кишки, внаслідок чого вона або зменшилася, або значно звузився її нижній кінець. В останньому випадку формувався червоподібний відросток.

    Товста кишка (intestinum crassum) у вигляді рамки обмежовує нижній поверх черевної порожнини.

    Вона має такі ознаки, за якими її можна відрізнити від тонкої кишки (intenstinum tenue):

    стрічки ободової кишки (taeniae coli), які утворені зовнішнім поздовжнім шаром м’язової оболонки кишки (stratum longitudinale externum tunicae muscularis coli). Їх є три:

    вільна стрічка (taenia libera);

    чепцева стрічка (taenia omentalis);

    брижовоободовокишкова стрічка (taenia mesocolica);

    випини ободової кишки (haustra coli), які утворюються внаслідок того, що поздовжні м’язові стрічки ободової кишки (taeniae coli) коротші за довжину кишки;

    чепцеві привіски (appendices omentales) або жирові привіски ободової кишки (appendices adiposae coli).

    Крім того, слизова оболонка товстої кишки (tunica mucosa intestini crassi)

    Мал. Відрізок поперечної ободової кишки ( colon transversum ):

    1 appendices epiploicac; 2 — haustra coli; 3 — plicae

    semilunares coli; 4 — tenia omentaiis; 5 — tenia mesocoiica;

    6 — tenia libera.

    має півмісяцеві складки ободової кишки (plicae semilunares coli) і не має ворсинок (villi).

    Товста кишка (intestinum crassum) має такі відділи:

    ободову кишку (colon), яка складається з:

    висхідної ободової кишки (colon ascendens);

    поперечної ободової кишки (colon transversum);

    низхідної ободової кишки (colon descendens);

    сигмоподібної ободової кишки (colon sigmoideum);

    відхідниковий канал (canalis analis).

    Сліпа кишка (caecum) – розміщена у правій клубовій ямці (fossa iliaca dextra), оточена очеревиною (peritoneum) з усіх боків (інтраперитонеально), але не має власної брижі (mesenterium).

    Сліпа кишка ( cecum ) у людини має вигляд мішка б -8 см завдовжки і 4 — 7 см завширшки, розташованого прямовисно уздовж правого клубового м’яза нижче рівня впадіння тонкої кишки в товсту.

    Кінець тонкої кишки впадає в бік товстої на межі сліпої і висхідної ободової кишок. При цьому стінка тонкої кишки випинається в просвіт товстої. В резуль­таті утворюється клубовий сосочок ( papilla ilealis ) (див. мал. 148,а і б), який складається з верхньої та нижньої губ, що обмежують клубовий отвір ( ostium ileale ). Вміст кишок вільно проходить через клубовий сосочок у товсту кишку, але зворотний шлях у нормальному стані неможливий.

    У місці сходження стрічок (taeniae coli) на сліпій кишці (caecum) розташований червоподібний відросток (appendix vermiformis), який вкритий очеревиною (peritoneum) з усіх боків (інтраперитонеально) і має брижу червоподібного відростка (mesoappendix).

    Через отвір червоподібного відростка (ostium appendicis vermiformis) він сполучається з порожниною сліпої кишки (cavum caeci).

    Червоподібний відросток (appendix vermiformis) є вторинним лімфоїдним органом (organon lymphoideum secundarium), у своїй стінці містить скупчені лімфатичні вузлики (noduli lymphoidei aggregati).

    Довжина і положення выдростка досить варіабельні. Довжина становить 5 — 8 см (діаметр близько 0,5 см ), іноді 20 см і більше. Іноді його немає зовсім.

    Найчастіше відросток спрямований присередньо й донизу і значно рідше звисає в порожнину малого таза або, будучи за сліпою кишкою, піднімається догори. Порожнина червоподібного відростка відкривається в просвіт сліпої кишки невеликим отвором ( ostium appendicis vermiformis ), прикритим маленькою заслінкою.

    Стінка відростка складається з трьох оболонок. Слизова оболонка з підслизовим прошарком нагадує будову слизової оболонки товстої кишки з тією різницею, що в слизовій оболонці відростка дуже велика кількість скупчень лімфоїдних вузликів, які чітко видно на фоні густої сітки лімфатичних капілярів. З віком ці вузлики значною мірою редукуються. М’язова оболонка, що складається з внутрішнього колового і зовнішнього поздовжнього шарів, слабка. Очеревина вкриває відросток з усіх боків і утворює його брижу, яка переходить у пристінкову очеревину присередньо від висхідної ободової кишки.

    Сліпа кишка з червоподібним відростком проектується на нижній відділ правої бічної ділянки й головним чином на праву пахвинну ділянку живота.

    При переході клубової кишки у сліпу є клубовий отвір (ostium ileale), який розташований між верхівками клубових сосочків (papillae ileales) і має вигляд горизонтальної щілини. Ця щілина обмежена:

    — зверху клубово–ободовокишковою губою (labrum ileocolicum), або верхньою губою (labrum superius);

    — знизу клубово–сліпокишковою губою (labrum ileocaecale), або нижньою губою (labrum inferius).

    Основу губ утворює коловий шар м’язової оболонки клубової кишки (stratum circulare tunicae muscularis ilei).

    У місцях з’єднання верхньої і нижньої губ (labrum superius et inferius) – спереду і ззаду, є парна вуздечка клубового отвору (frenulum ostii ilealis).

    Губи та вуздечки утворюють клубово–сліпокишковий клапан (valva iliocaecalis), що закриває клубовий отвір (ostium ileale) і замикає вихід з тонкої кишки, запобігаючи надходженню вмісту із товстої кишки до тонкої.

    Нижче клубового отвору (ostium ileale) на внутрішній поверхні задньоприсередньої стінки сліпої кишки (caecum) розташований отвір червоподібного відростка (ostium appendicis vermiformis).

    Висхідна ободова кишка (colon ascendens) розташована вертикально в правій бічній черевній ділянці і оточена очеревиною з трьох сторін (мезоперитонеально), брижі немає.

    Висхідна ободова кишка ( colon ascen ­ dens ) близько 20 см завдовжки.

    При її переході у поперечну ободову кишку (colon transversum) утворюється правий згин ободової кишки (flexura coli dextra), який прилягає до печінки (hepar) і тому називається печінковим згином ободової кишки (flexura coli hepatica).

    Поперечна ободова кишка (colon transversum) перетинає черевну порожнину (cavitas abdominis) справа наліво. в крита очеревиною (peritoneum) з усіх боків (інтраперитонеально), дуже рухома завдяки довгій брижі поперечної ободової кишки (mesocolon transversum).

    Поперечна ободова кишка ( colon trans — versum ) (найдовша — 50— 120 см ) є про­довженням попередньої.

    На місці переходу її в низхідну ободову кишку (colon descendens) утворюється лівий згин ободової кишки (flexura coli sinistra), який прилягає до селезінки (splen) і називається селезінковим згином ободової кишки (flexura coli splenica).

    Низхідна ободова кишка (colon descendens) розміщена майже вертикально в лівій бічній черевній ділянці, вкрита очеревиною (peritoneum) з трьох сторін (мезоперитонеально).

    Низхідна ободова кишка ( colon descen — dens ) близько 22 см завдовжки, почавшись від лівого згину поперечної ободової киш­ки, спускається донизу і на рівні найви­щої точки клубового гребеня без помітної межі переходить у сигмоподібну ободову кишку.

    Сигмоподібна ободова кишка (colon sigmoideum) розміщена в лівій клубовій ямці (fossa iliaca sinistra), покрита очеревиною (peritoneum) з усіх сторін (інтраперитонеально) і має довгу брижу сигмоподібної ободової кишки (mesocolon sigmoideum).

    Сигмоподібна ободова кишка ( colon sigmoidcum ) близько 20 см завдовжки розташована в лівій частині порожнини великого таза, зігнута, продовжується звер­ху донизу і ззовні всередину аж до мису крижової кістки, де вона найчастіше під кутом переходить у пряму кишку.

    Проекція ободової кишки на передню стінку живота: висхідна — на праву бічну ділянку, поперечна — на пупкову ділян­ку, низхідна — на ліву бічну ділянку, сиг­моподібна — на нижню частину лівої бічної та на ліву пахвинну ділянку, а в разі значного наповнення — на ліву час­тину пупкової ділянки.

    Пряма кишка ( rectum ). У шеститижне­вого ембріона людини каудальна частина первинної кишки закінчується сліпо і є досить розширеним (сюди впадає алантоїс і протока первинної нирки — мезонефро-са). У цей час на хвостовому кінці тіла зародка помітне впинання ектодерми, спря­моване на зближення з таким самим кін­цем первинної кишки. Це впинання, що ді­стало назву відхідникової ямки ( procto ­ deum ), відділене від порожнини первин­ної кишки клоакальною перетинкою. Незабаром перетинка проривається, і цей отвір разом з прилеглою розшире­ною ділянкою первинної кишки утворює клоаку, куди відкривається кишка, алан­тоїс, протока мезо-, а трохи пізніше й ме-танефроса. У подальшому на бічних стін­ках клоаки виникають одна проти одної дві вертикальні складки ендодерми, які зростаються й ділять клоаку на сечостате­ву пазуху спереду і пряму кишку ззаду.

    Пряма кишка є кінцевим відділом (близько 16- 18 см завдовжки) товстої кишки. Почавшись поблизу рготоп torium , пряма кишка спускається донизу вздовж серединної лінії.

    Пряма кишка (rectum) відрізняється від усіх інших відділів товстої кишки відсутністю специфічних ознак і є кінцевим відділом товстої кишки (intestinum crassum), який розміщений між сигмоподібною ободовою кишкою (colon sigmoideum) та відхідниковим каналом (canalis analis).

    Вона утворює такі згини:

    1. Верхній – крижовий згин (flexura sacralis), який відповідає увігнутості крижової кістки (os sacrum).

    2. Нижній – відхідниково–прямокишковий згин (flexura anorectalis), або промежинний згин (flexura perinealis), що розміщений в ділянці переходу прямої кишки (rectum) у відхідниковий канал (canalis analis) вище місця проходження кишки через тазову діафрагму промежини.

    Ці два згини розташовані у стріловій площині .

    3. Бічний згин (flexura lateralis), який складається з:

    бічного верхньоправого згину (flexura superodextra lateralis), або бічного верхнього згину (flexura superior lateralis);

    бічного лівопроміжного згину (flexura intermediosinistra lateralis), або бічного проміжного згину (flexura intermedia lateralis);

    бічного нижньоправого згину (flexura inferodextra lateralis), або бічного нижнього згину (flexura inferior lateralis).

    Найширша частина прямої кишки (rectum), що розміщена над відхідниковим каналом (canalis analis) називається ампулою прямої кишки (ampulla recti).

    Стінка прямої кишки має такі оболонки:

    — зовнішня оболонка є адвентиційною оболонкою (tunica adventitia);

    — середня оболонка є м’язовою оболонкою (tunica muscularis), яка має:

    — зовнішній поздовжній шар гладких м’язових волокон (stratum longitudinale externum fibrarum muscularium glabrarum);

    — внутрішній циркулярний (коловий) шар (stratum circulare internum);

    — внутрішня оболонка є слизовою оболонкою (tunica mucosa), яка завдяки підслизовій основі утворює поперечні складки прямої кишки (plicae transversae recti) в ампулі прямої кишки (ampulla recti), яких є три:

    — верхня складка (plica superior);

    — середня складка (plica media);

    — нижня складка (plica inferior), вона має складки гвинтоподібного напрямку.

    У ділянці відхідникового каналу слизова оболонка збирається в поздовжні склад­ки, які під час розтягування кишки легко розгладжуються, знизу є постійні по­здовжні складки — відхідникові стовпи ( columnae anales ). Між цими стовпами, вкритими багатошаровим плоским незро-говілим епітелієм, містяться досить гли­бокі відхідникові пазухи ( sinus anales ), вистелені одношаровим циліндричним епітелієм. Нижче розташо­вана кільцеподібна ділянка гладкої слизо­вої оболонки — відхідникова перехідна зо­на, яка переходить у шкіру відхідника.

    Пряма кишка (rectum) вкрита очеревиною особливо:

    — верхня третина вкрита з усіх боків (інтраперитонеально);

    Мал. Пряма кишка ( rectum ) і відхідниковий канал ( canalis analis ) : 1 — foli с uli lymphatici ; 2 m . levator ani ; 3 — columnac anales ; 4 — canalis analis ; 5 — anus ; 6 — sinus analcs ; 7 — cutis ; 8 — m . sphincter ani externus ; 9 — m . sphincter ani internus ; 10 — ampulla recti ; 11, 15. 16 — plicae transversae recti ; 12 tun . mucosa ; 13 — tun . inuscularis ; 14 — peritoneum .

    — середня третина вкрита з трьох боків (мезоперитонеально);

    — нижня третина вкрита з одного боку (екстраперитонеально).

    Відхідниковий канал (canalis analis) є продовженням прямої кишки та кінцевим відділом травного тракту і закінчується відхідником (anus).

    Під шкірою (cutis) відхідникового каналу (canalis analis) розташований зовнішній м’яз–замикач відхідника (m. sphincter ani externus), який утворений поперечно–посмугованими циркулярними м’язовими волокнами (myofibrae transversostriatae), цей м’яз належить до м’язів промежини (perineum) і є довільним м’язом, вольовим.

    Глибше – міститься внутрішній м’яз–замикач відхідника (m. sphincter ani internus), який потовщений коловим шаром м’язової оболонки відхідникового каналу (stratum circulare tunicae muscularis canalis analis), побудований з гладких м’язових волокон і є мимовільним (невольовим) м’язом.

    Слизова оболонка відхідникового каналу (tunica mucosa canalis analis) утворює 8–10 постійних поздовжніх складок – відхідникових стовпів (columnae anales), між якими знаходяться відхідникові пазухи (sinus anales).

    Вони обмежовані знизу відхідниковими заслінками (valvulae anales).

    У підслизовому прошарку (tela submucosa) в ділянці нижньої частини відхідникових стовпів (columnae anales) міститься добре розвинуте прямокишкове венозне сплетення (plexus venosus rectalis), і ця ділянка називається гемороїдальною зоною (zona haemorroidalis).

    Топографічна анатомія. Пряма кишка межує ззаду з крижовою кісткою, спереду в жінок — з піхвою та надпіхвовою частиною матки, у чоловіків — з дном сечового міхура, сім’яними пухирцями й передміхуровою залозою. З боків у межах по-заочеревинної частини пряму кишку ото­чує велика кількість жирової тканини, де між сім’яними пухирцями й сечовим міху­ром проходять сечоводи.

    Слизова оболонка товстої кишки, на від­міну від тонкої, не має ворсинок, внаслі­док чого вона гладка й блискуча. Склад­ки слизової оболонки тут невеликі і їх небагато. За формою кожна нагадує пів­місяць, звідси й назва — півмісяцеві склад­ки < plicae semilunarcs coli ). Складки утворені всією товщею стінки кишки (у тонкій кишці колові складки формує лише слизова оболонка) і під час розтягування кишки вони зника­ють. Слизова оболонка товстої кишки на всій її довжині має тільки кишкові залози з великою кількістю келихоподібних

    клітин, що виділяють слиз. М’язова плас­тинка слизової оболонки, як і підслизовий прошарок, помірна. У підслизовому про­шарку та у власному шарі слизової обо­лонки трапляються поодинокі лімфоїдні вузлики, яких у дитячому віці значно більше, ніж у дорослих.

    М’язова оболонка товстої кишки скла­дається з двох шарів: зовнішнього поздовж­нього і внутрішнього колового. Пучки поз­довжнього шару товстої кишки (за винят­ком прямої та червоподібного відростка) не розподілені рівномірно, як у тонкій кишці, а збираються в три поздовжні стрічки ободової кишки ( taeniae coli ): брижову ( taenia mesocolica ) , чепцеву ( taenia omentalis ) і вільну ( taenia libera ).

    Коловий м’язовий шар розвинутий в цілому однаково і лише в межах півміся-цевих складок посилюється. Оскільки поздовжні м’язові пучки стрічок дещо коротші порівняно з довжиною кишки, перебувають у стані постійного тонусу й посилено скорочуються під час перисталь­тики, у стінці ободової кишки між стрічка­ми утворюються випини ( haustra coli ).

    Серозна оболонка вкриває товсту киш­ку неоднаково на всьому її протязі: сліпу кишку і червоподібний відросток з усіх боків, висхідну й низхідну ободову — з трьох боків (крім заднього), поперечну та сигмоподібну ободову — з усіх боків і утворює брижу.

    Серозна оболонка ободової кишки, на відміну від тонкої, утворює особливі чеп­цеві привіски ( appendices epiploicae ), яких немає або вони ледь помітні у дітей і під­літків, але дуже розвинені в огрядних людей похилого віку.

    Функція. Після розщеплення їжі до розчинного стану білків, жирів і вуглеводів і всмоктування їх у тонкій кишці хімус надходить до товстої кишки. Тут всмок­тується вода і зневоднений хімус в умо­вах значного бродіння формується в кал, який накопичується в прямій кишці. Ра­зом з водою з товстої кишки в кров над­ходять також токсичні продукти бродін­ня (індол, скатол, фенол тощо).

    Рентгеноанатомія. Рентгеноло­ гічне дослідження товстої кишки роблять після попереднього заповнення її контра­стною речовиною ( per os або ретроград­ним шляхом). При цьому легко визначає­ться форма і розташування різних відділів товстої кишки, розміри випинів і півміся-цевих складок, а також функціональний стан стінки кишки, локальне збільшення діаметра кишки та окремих випинів або, навпаки, спазматичний стан, який прояв­ляється в різкому зменшенні діаметра різних відділів. У прямій кишці просте­жується рельєф слизової оболонки від­хідникового каналу: відхідникові стовпи, пазухи тощо.

    Кровопостачання сліпої, ободо­вої та верхньої третини прямої кишок здійснюється від гілок верхньої та ниж­ньої брижових артерій, венозний відтік однойменними венами (система ворітної вени). Нижні дві третини прямої кишки одержують кров від внутрішньої клубо­вої та серединної крижової артерій; ве­нозна кров відходить однойменними ве­нами в нижню порожнисту вену.

    Лімфатична мережа товстої киш­ки добре розвинена, особливо в слизовій оболонці й підслизовому прошарку. Лімфа відтікає в лімфатичні вузли: клубово-обо-дово-кишкові, нижні брижові, ободово-киш­кові (праві, середні, ліві), внутрішні й зовнішні клубові (20 — 50 вузлів). Від шкіри відхідника лімфа прямує до глибо­ких та поверхневих пахвинних лімфатич­них вузлів.

    Іннервація: гілки верхнього і ниж­нього брижового (ободова кишка), прямо-кншкового (пряма кишка) нервових спле­тень, нижні підчеревні нервові сплетення (сигмоподібна ободова і пряма кишки).

    Бронхи (bronchi) є кінцевим відділом повітроносних шляхів і належать до бронхового дерева (arbor bronchialis).

    Бронхове дерево (arbor bronchialis) починається з головних бронхів (bronchi principales) і закінчується кінцевими бронхіолами (bronchioli terminales).

    Функція бронхового дерева (arbor bronchialis) – проведення повітря.

    Головні бронхи (bronchi principales) відходять від трахеї (trachea) на рівні верхнього краю V грудного хребця (vertebra thoracica) і прямують до воріт відповідної легені (hilum pulmonis).

    Вони поділяються на правий головний бронх (bronchus principalis dexter) і лівий головний бронх (bronchus principalis sinister), мають подібну до трахеї (trachea) будову.

    Правий головний бронх ширший від лівого і за напрямком є майже продовженням трахеї (trachea). Він складається з 6–8 хрящових півкілець.

    Лівий головний бронх довший і вужчий, відходить від трахеї (trachea) під меншим кутом, ніж правий. Він складається з 9-12 хрящових півкілець.

    Ознакомьтесь так же:  Острая боль в животе отдает в плечо

    Головні бронхи (bronchi principales) є бронхами першого порядку, від них починається бронхове дерево (arbor bronchialis).

    Сторонні тіла (corpora aliena), особливо у дітей, частіше потрапляють у правий головний бронх (bronchus principalis dexter).

    Легені (pulmones) – це парні паренхіматозні органи ( права легеня – pulmo dexter і ліва легеня – pulmo sinister), які займають більшу частину грудної порожнини (cavitas thoracis).

    Кожна легеня (pulmo) має:

    верхівку легені (apex pulmonis);

    основу легені (basis pulmonis);

    реброву поверхню (facies costalis);

    діафрагмову поверхню (facies diaphragmatica);

    присередню поверхню (facies medialis), на якій розрізняють:

    хребтову частину (pars vertebralis) – задню частину;

    середостінну поверхню (facies mediastinalis) – передню частину, на якій знаходиться серцеве втиснення (impressio cardiaca) та містить ворота легень (hilus pulmonis);

    міжчасткову поверхню (facies interlobaris);

    передній край (margo anterior), що має серцеву вирізку лівої легені (incisura cardiaca pulmonis sinistri), яка знизу обмежована язичком лівої легені (lingula pulmonis sinistri);

    нижній край (margo inferior).

    У новій міжнародній анатомічній номенклатурi присередню поверхню легень не виділяють.

    На середостінній поверхні легень (facies mediastinalis) розташовані ворота легені (hilum pulmonis), через які входять легенева артерія, бронх і нерви (arteria pulmonalis, bronchus et nervi), а виходять дві легеневі вени та лімфатичні судини (venae pulmonales et vasa lymphatica).

    Усі ці елементи, які входять і виходять з воріт легені (hilum pulmonis), формують корінь легені (radix pulmonis).

    Топографічно через ворота лівої легені (hilum pulmonis sinistri) артерія проходить зверху, під нею бронх і нижче вени (АБВ).

    У правій легені (pulmo dexter) зверху проходить бронх, нижче артерія і ще нижче вени (БАВ).

    По ребровій поверхні правої і лівої легень (facies costalis pulmonis dextri et pulmonis sinistri) відходить коса щілина

    (fissura obliqua), яка поділяє кожну

    легеню (pulmo uterque) на:

    верхню частку (lobus superior);

    нижню частку (lobus inferior).

    У правій легені (pulmo dexter), від косої щілини (fissura obliqua), на рівні IV ребра (costa IV) проходить горизонтальна щілина правої легені (fissura horizontalis pulmonis dextri), яка відокремлює середню частку правої легені (lobus medius pulmonis dextri) від верхньої частки (lobus superior).

    Ліва легеня (pulmo sinister) вужча та довша за праву, а в ділянці переднього краю (margo anterior) має серцеву вирізку лівої легені (incisura cardiaca pulmonis sinistri), обмежовану знизу язичком лівої легені (lingula pulmonis sinistri).

    Головні бронхи (bronchi principales), зайшовши у ворота легень (hilum pulmonum), розгалужуються на бронхи другого порядку, які вентилюють відповідні частки легень і тому називаються частковими бронхами (bronchi lobares).

    У лівій легені (pulmo sinister) є два часткових бронхи, а у правій три часткові бронхи.

    Часткові бронхи (bronchi lobares) розгалужуються на бронхи третього порядку, які вентилюють ділянки легень, що відокремлені прошарками сполучної тканини, – сегменти легенів (segmenta pulmonalia).

    Тому ці бронхи називаються сегментними бронхами (bronchi segmentales).

    Базуючись на поділі паренхіми легень бронхів і артерій, виділяють бронхо–легеневі сегменти (segmenta bronchopulmonalia), які відокремлюються один від одного фіброзними перетинками, де проходять сегментні вени.

    Форма їх наближається до пірамід, верхівки яких обернені до воріт легені, а основи – до поверхонь легені.

    За сучасною Міжнародною анатомічною номенклатурою (Сан–Паулу, 1997) українського стандарту (Київ, 2001) в правій легені та лівій легені налічується по 10 бронхо–легеневих сегментів (segmenta bronchopulmonalia).

    Права легеня має такі 10 сегментів:

    права легеня, верхня частка (pulmo dexter, lobus superior) має:

    — верхівковий сегмент [C I] (segmentum apicale [S I]);

    — задній сегмент [C II] (segmentum posterius [S II]);

    — передній сегмент [C III] (segmentum anterius [S III]);

    права легеня, середня частка (pulmo dexter, lobus medius) має:

    — бічний сегмент [C IV] (segmentum laterale [S IV]);

    — присередній сегмент [C V] (segmentum mediale [S V]);

    права легеня, нижня частка (pulmo dexter, lobus inferior) має:

    — верхній сегмент [C VI] (segmentum superius [S VI]);

    — присередній основний сегмент; серцевий сегмент [C VII]; (segmentum basale mediale; segmentum cardiacum [S VII])

    — передній основний сегмент [C VIII] (segmentum basale anterius [S VII]);

    — бічний основний сегмент [C IX] (segmentum basale laterale [S IX]);

    — задній основний сегмент [C X] (segmentum basale posterius [S X]).

    Ліва легеня має такі 10 сегментів:

    ліва легеня, верхня частка (pulmo sinister, lobus superior) має:

    — верхівково–задній сегмент (C I+II) (segmentum apicoposterius [S I+II];

    — передній сегмент [C III] (segmentum anterius [S III]);

    — верхній язичковий сегмент [C IV] (segmentum lingulare superius [S IV]);

    — нижній язичковий сегмент [C V] (segmentum lingulare inferius [S V]);

    ліва легеня, нижня частка (pulmo sinister, lobus inferior) має:

    — верхній сегмент [C VI] (segmentum superius [S VI]);

    — присередній основний сегмент; серцевий сегмент (C VII) (segmentum basale mediale; segmentum cardiacum [S VII]);

    — передній основний сегмент [C VIII] (segmentum basale anterius [S VIII]);

    — бічний основний сегмент [C IX] (segmentum basale laterale[S IX]);

    — задній основний сегмент [C X] (segmentum basale posterius [S X]).

    Усі сегментні бронхи (bronchі segmentalеs) розгалужуються дихотомічно (тобто кожен на два) на бронхи наступних порядків аж до часточкових бронхів (bronchi lobulares), що вентилюють часточки легені.

    Ця ділянка називається часточкою легені (lobulus pulmonis), і бронхи, які її вентилюють, називаються часточковими бронхами (bronchioli lobulares).

    Часточковий бронх (bronchus lobularis) має діаметр близько 1 мм і заходить у верхівку часточки (apex lobuli), де розгалужується на 12 – 18 кінцевих бронхіол (bronchioli terminales), що мають діаметр 0,3 – 0,5 мм .

    У їх стінці вже відсутня хрящова тканина, а середній шар стінки представлений тільки гладкою м’язовою тканиною (textus musculаris glaber).

    Тому малі бронхи і кінцеві бронхіоли (bronchioli terminales) виконують функцію не тільки проведення, але і регуляції поступлення повітря в певні відділи легенів.

    Кінцевими бронхіолами (bronchioli terminales) закінчується бронхове дерево (arbor bronchialis) і починається функціональна одиниця легень, яка називається легеневим ацинусом (acinus pulmonalis), що перекладається як гроно, або альвеолярне дерево (arbor alveolaris), їх в легенях є до 30000.

    Усі шляхи легеневого ацинуса розгалужуються дихотомічно.

    До складу ацинусу входить 14–16 дихальних бронхіол (bronchioli respiratorii), які є розгалуженням однієї кінцевої бронхіоли (bronchiolus terminalis).

    В стінках складових ацинуса знаходяться альвеоли (alveoli), їх є 14000–20000, через стінку яких відбувається газообмін між альвеолярним повітрям та кров’ю.

    Кожна дихальна бронхіола (bronchiolus respiratorius) утворює до 1500 альвеолярних ходів (ductuli alveolares), які закінчуються альвеолярними мішечками (sacculus alveolaris), яких є до 4500.

    Отже, легеневий ацинус (acinus pulmonalis) складається із трьох частин:

    альвеолярних (дихальних) бронхіол (bronchioli respiratorii; bronchioli alveolares) I, II, III порядків;

    альвеолярних (дихальних) ходів (ductuli alveolares; ductuli respiratorii);

    альвеолярних мішечків (sacculi alveolares), якими закінчуються альвеолярні ходи (ductuli alveolares).

    В одній легеневій часточці нараховується 12–18 ацинусів. Елементи ацинуса густо обплетені судинами.

    У стінках частин легеневого ацинуса (acinus pulmonalis) поступово зростає кількість легеневих альвеол (alveoli pulmonales).

    Кожний кінцевий альвеолярний (хід) проточок (ductulus alveolaris) розгалужується на два альвеолярні мішечки (sacculi alveolares), що складаються з декількох легеневих альвеол.

    Легеневі альвеоли (alveoli pulmonales) є відкритою коміркою, що заповнена повітрям. Вони вистеленi одношаровим (дихальним) епітелієм, до складу якого входять:

    — малі плоскі респіраторні епітеліоцити; пневмоцити I типу або альвеолоцити I типу (alveolocyti respiratorii squamosi).

    — великі (секреторні) епітеліоцити (альвеолоцити), або пневмоцити (альвеолоцити) II типу, або зернисті альвеолоцити (alveolocytus respiratorius magnus).

    Зсередини альвеоли альвеолоцити вкриті сурфактантим комплексом або сурфактантом, який контактує з повітрям легеневої альвеоли.

    Ззовні до базальної мембрани прилягає сітка з еластичних волокон і численні капіляри.

    Така конструкція стінки легеневої альвеоли забезпечує найкращі умови для газообміну між кров’ю, що тече в капілярах, і повітрям, що поступає в легеневі альвеоли.

    Стінка легеневої альвеоли і стінка кровоносного капіляра утворюють аерогематичний бар’єр.

    У одній легені є 300 – 400 мільйонів легеневих альвеол.

    При максимальному вдиху площа дихальної поверхні легень досягає 100 м 2 , а площа кровоносних капілярів близько 80 м 2 .

    Плевральна порожнина (cavitas pleuralis)

    Легені (pulmones) та стінки грудної порожнини (parietes cavitatis thoracis; cavitatis thoracicae) вистелені серозною оболонкою (tunica serosa), яка називається плеврою (pleura).

    Та частина плеври (pleura), яка вкриває легені (pulmones), називається нутрощевою плеврою (pleura visceralis), або легеневою плеврою (pleura pulmonalis) а та, що вкриває внутрішню стінку грудної порожнини (paries internus cavitatis thoracis), пристінковою плеврою (pleura parietalis).

    У місці переходу пристінкової плеври (pleura parietalis) у нутрощеву (pleura visceralis) у ділянці воріт легень (hilum pulmonum) плевра потовщується і утворює легеневу зв’язку (lig. pulmonale), яка розташована у лобовій площині (planum frontale).

    Пристінкова плевра (pleura parietalis) має такі частини:

    реброву частину (pars costalis);

    діафрагмову частину (pars diaphragmatica);

    середостінну частину (pars mediastinalis).

    Пристінкова плевра утворює купол плеври (cupula pleurae).

    Між пристінковою плеврою (pleura parietalis) та нутрощевою плеврою (pleura visceralis) міститься вузька щілина – плевральна порожнина (cavitas pleuralis), в якій є невелика кількість серозної рідини.

    У ділянках, де одна частина пристінкової плеври (pleura parietalis) переходить в іншу, утворюються плевральні закутки (recessus pleurales), в які заходять легені (pulmones) під час глибокого вдиху. Такі плевральні закутки (recessus pleurales) іноді називають пазухами.

    Є такі парні плевральні закутки (recessus pleurales):

    реброво–діафрагмовий закуток (recessus costodiaphragmaticus) – він найбільший і найглибший, навіть при глибокому вдиху легеня його не заповнює;

    діафрагмово–середостінний закуток (recessus phrenicomediastinalis);

    хребтово–середостінний закуток (recessus vertebromediastinalis);

    реброво–середостінний закуток (recessus costomediastinalis).

    Нирка (ren; nephros, грецьк.) – це парний паренхіматозний орган, який розміщений у черевній порожнині (cavitas abdominis) позаду очеревини (ретроперитонеально).

    Права нирка (ren dexter) розташована в правій поперековій ділянці (regio lumbalis dextra) на рівні від XII грудного до III поперекового хребців.

    Ліва нирка (ren sinister) розташована в лівій поперековій ділянці (regio lumbalis sinistra) на рівні від XI грудного до II поперекового хребців.

    Задня поверхня кожної нирки (facies posterior renis) прилягає:

    — у верхній частині до діафрагми (diaphragma);

    — в середній і нижній – до м’язового ложа, яке утворене великим поперековим м’язом (m. psoas major), квадратним м’язом попереку (m. quadratus lumborum) і поперечним м’язом живота (m. transversus abdominis).

    До передньої поверхні лівої нирки (facies anterior renis sinistri) прилягає:

    — вгорі надниркова залоза (glandula suprarenalis);

    — до верхньобічної частини селезінка (splen);

    — до середньої частини шлунок (gaster) і підшлункова залоза (pancreas);

    — до нижньоприсередньої петлі тонкої кишки (intestinum tenue);

    — до нижньобічної низхідна ободова кишка (colon descendeтs).

    До передньої поверхні правої нирки (facies anterior renis dextri) прилягає:

    — вгорі надниркова залоза (glandula suprarenalis);

    — до середньої частини печінка (hepar);

    — до присереднього краю дванадцятипала кишка (duodenum);

    — до нижньоприсередньої петлі тонкої кишки (intestinum tenue);

    — до нижньобічної висхідна ободова кишка (colon ascendens).

    Кожна нирка (ren) має:

    верхній кінець (extremitas superior), або верхній полюс (polus superior);

    нижній кінець (extremitas inferior),або нижній полюс (polus inferior);

    передню поверхню (facies anterior);

    задню поверхню (facies posterior);

    присередній край (margo medialis), він є ввігнутим;

    бічний край (margo lateralis), він є опуклим.

    На присередньому краї нирки (margo medialis renis) розміщені ниркові ворота (hilum renale), через які входять ниркові артерія і нерви (arteria et nervi), а виходять ниркова вена, лімфатичні судини і ниркова миска (vena, vasa

    lymphatica et pelvis renalis), що переходить у сечовід (ureter).

    Ниркові ворота (hilum renale) продовжуються в глибину нирки (ren), утворюючи ниркову пазуху (sinus renalis), де містяться жирова клітковина, великі ниркові чашечки (calices renales majores), малі ниркові чашечки (calices renales minores) та ниркова миска (pelvis renalis).

    До паренхіми нирки (parenchyma renis) прилягає волокниста капсула (capsula fibrosa).

    Ззовні нирку оточує жирова капсула (capsula adiposa), яка найкраще помітна в ділянці задньої поверхні нирки (facies posterior renalis).

    Ззовні від жирової капсули (capsula adiposa) розташована ниркова фасція (fascia renalis), яка складається з:

    передньої пластинки (lamina anterior); переднього листка (folium anterius);

    задньої пластинки (lamina posterior); заднього листка (folium posterius).

    Ці листки зростаються між собою над верхніми кінцями нирок (extremitates superiores renum) та збоку від бічних країв нирок (margines laterales renum).

    Від листків ниркової фасції (fascia renalis) до волокнистої капсули нирки (capsula fibrosa renis) проходять прошарки сполучної тканини, які фіксують нирку.

    До переднього листка ниркової фасції (lamina anterior fasciae renalis) прилягає очеревина (peritoneum).

    Крім капсули і фасції (fascia renalis), нирку фіксує:

    — судини і нерви нирки, які утворюють ниркову ніжку (crus renis).

    Паренхіма нирки (parenchyma renis) складається із:

    кіркової речовини нирки (cortex renalis), яка розташована ззовні;

    мозкової речовини нирки (medulla renalis).

    У мозковій речовині нирки (medulla renalis) розрізняємо 7–10 ниркових пірамід (pyramides renales), кожна з яких має основу ниркових пірамід (basis pyramidum renalium) і верхівку ниркових пірамід (apex pyramidum renalium). Остання закінчується нирковим сосочком (papilla renalis), на якому розташоване дірчасте поле (area cribrosa), у якому є сосочкові отвори (foramina papillaria), через які у малі ниркові чашечки (calices renales minores) виділяється сеча.

    Між пірамідами (pyramides renales) є прошарки кіркової речовини (cortex renalis), які утворюють ниркові стовпи (columnae renales). Вони є відростками кіркової речовини нирки; ниркової кори (cortex renalis), що заходять у мозкову речовину нирки; нирковий мозок (medulla renalis) і доходять до ниркових воріт (helum renale).

    Кіркова речовина нирки (cortex renalis) складається із лабіринту кіркової речовини (labyrinthus corticis), або звивистих (згорнутих) частин (partes convolutae), між якими містяться прошарки мозкової речовини – мозкові промені (radii medullares), або промениста частина (pars radiata).

    Лабіринт кіркової речовини (labyrinthus corticis), або звивисті (згорнуті) частини (partes convolutae), є темнішим і побудований з тілець та покручених трубочок нефронів.

    Мозкові промені (radii medullares), або промениста частина (pars radiata), побудовані із збиральних трубочок нефронів.

    Кожна ниркова піраміда (pyramida renalis) утворює ниркові частки (lobі renalеs), а один мозковий промінь (radius medullaris); промениста частина (pars radiata), оточений лабіринтом кіркової речовини (labyrinthus corticis); згорнутою частиною (pars convoluta), утворює кіркову часточку (lobulus renalis). Кіркові часточки (lobulі renalеs) обмежовані міжчасточковими артеріями та венами (aa.et vv. interlobulares).

    Із верхівки ниркової піраміди (apex pyramidis renalis) сеча потрапляє в малі ниркові чашечки (calices renales minores), яких є 7–8. Далі з 2–3 малих ниркових чашочок сеча збирається в 2–3 великі ниркові чашечки (calices renales majores), які утворюють ниркову миску, (pelvis renalis), що переходить у сечовід (ureter).

    Нирка (ren) має такі сегменти:

    — верхній сегмент (segmentum superius);

    — верхній передній сегмент (segmentum anterius superius);

    — нижній передній сегмент (segmentum inferius anterius);

    — нижній сегмент (segmentum inferius);

    — задній сегмент (segmentum posterius).

    Структурно–функціональною одиницею нирки є нефрон (nephronum), в якому утворюється сеча. Близько 80 % нефронів розміщені у кірковій речовині нирки; нирковій корі (cortex renalis; cortex renis) і тільки 20 % нефронів і їхніх канальців розміщені на межі ниркового мозку з нирковою корою.

    Останні об’єднуються у юкстамедулярний апарат; приклубочковий апарат (complexus iuxtaglomerularis), або юкстамедулярний нефрон (nephronum juxtramedullare).

    Нефрон (nephronum) складається з:

    ниркового тільця (corpusculum renale) – тільця Мальпігі. До нього відносяться:

    судинний клубочок ниркового тільця (glomerulus corpusculi renis), до якого підходить приносна клубочкова артеріола (arteriola glomerularis afferens; vas afferens) і виходить виносна клубочкова артеріола (arteriola glomerularis efferens; vas efferens). Ці артеріоли разом з клубочком утворюють чудесну артеріальну сітку (rete mirabile arteriosum) і є клубочковим фільтраційним бар’єром (septum filtrationis glomeruli);

    капсула клубочка (capsula glomeruli), або капсула Шумлянського–Боумена чашеподібної форми, в ній знаходиться судинний клубочок;

    ниркового канальця (tubulus renalis), який має такі частини:

    проксимальний звивистий (покручений) каналець (tubulus contortus proximalis);

    петлю нефрона; петлю Генле (ansa nephroni; ansa Henlei), в якій є:

    — низхідна (тонка) частина петлі (pars descendens (tenuis) ansae);

    — висхідна (товста) частина петлі (pars аscendens (tenuis) ansae);

    дистальний звивистий (покручений) каналець (tubulus contortus distalis), що закінчується вставною частиною, яка впадає у збиральний нирковий каналець (tubulus renalis colligens; conjungens).

    Збірні ниркові канальці (tubulі renalеs colligentes) продовжуються у сосочкові протоки (ductus papillares), які відкриваються сосочковими отворами (foramina papillaria) на нирковому сосочку (papilla renalis), утворюючи дірчасте (решітчасте) поле (area cribrosa).

    Кожен нирковий сосочок (papilla renalis) на верхівці ниркової піраміди (apex pyramidis renalis) охоплений лійкоподібної форми малою нирковою чашечкою (calix renalis minor).

    У стінках малих ниркових чашечок (calices renales minores), в ділянці їх склепіння (початкової частини), гладкі м’язові клітини (myocyti glabri) утворюють кільцеподібний шар – стискач склепіння (constrictor; sphincter fornicis).

    До цієї ділянки стінки малих ниркових чашечок (calices renales minores) близько прилягають нервові волокна, кровоносні та лімфатичні судини. Всі ці структури (стискач склепіння, нервові волокна, судини) складають форнікальний апарат нирки, або склепінний апарат нирки.

    Форнікальний апарат нирки регулює кількість сечі, яка виводиться з ниркових канальців в малі ниркові чашечки, і

    створює перешкоди зворотному току сечі, регулює внутрішньомисковий тиск та водний баланс організму.

    Отже, ниркові тільця (corpuscula renalia) близько 80 % нефронів розташовані в товщі кіркової речовини нирки (cortex renalis) – це кіркові нефрони (nephrona corticalia).

    Ниркові тільця інших 20 % нефронів розміщені на межі кіркової та мозкової речовини нирки (medulla renalis), а петля нефрона (ansa nephroni) з її низхідною і висхідною частинами (partes descendens et ascendens ansae) знаходиться в мозковій речовині нирки (medulla renalis). Такі нефрони називаються юкстамедулярними; білямозковими (nephrona juxtamedullaria).

    Кожна нирка (ren dexter et sinister) кровопостачається нирковою артерією (arteria renalis), яка в ділянці ниркових воріт (hilum renale) розгалужується на:

    передню гілку (ramus anterior);

    задню гілку (ramus posterior).

    Ці гілки розгалужуються на сегментні артерії (arteriae segmentales) – позаниркові артерії. Вони утворюють внутрішньониркові артерії (arteriae intrarenales).

    До внутрішньониркових артерій (arteriae intrarenales) відносяться:

    — міжчасткові артерії (aa. interlobares);

    — дугоподібні артерії (aa. arcuatae);

    — міжчасточкові артерії (aa. interlobulares), або променеві кіркові артерії (aa. corticales radiatae);

    — приносна клубочкова артеріола (arteriola glomerularis afferens), або приносна судина (vas afferens);

    — виносна клубочкова артеріола (arteriola glomerularis efferens), або виносна судина (vas efferens);

    — прямі артеріоли (arteriolae rectae);

    — капсулярні гілки (rr. capsulares).

    Внутрішньониркові артерії (arteriae intrarenales) починаються із міжчасткових артерій (arteriae interlobares), що відходять від сегментних артерій (arteriae segmentales), які на межі кіркової і мозкової речовин нирки (cortex et medulla renis) розгалужуються на дугоподібні артерії (arteriae arcuatae).

    Від дугоподібних артерій (arteriae arcuatae) у кіркову речовину (cortex renalis) відходять променеві кіркові артерії (aa. corticales radiatae), або міжчасточкові артерії (aa.interlobulares).

    Вони дають початок численним приносним клубочковим артеріолам (arteriolae glomerulares afferentes), що розгалужуються на капіляри, які утворюють нирковий клубочок (glomerulus corpusculi renis).

    Від ниркового клубочка (glomerulus corpusculi renis) відходить виносна клубочкова артеріола (arteriola glomerularis efferens), яка знову ділиться на вторинні капіляри, що обгортають трубочки нефрона.

    Послідовне розгалуження приносної клубочкової артеріоли (arteriola glomerularis afferens) та виносної клубочкової артеріоли (arteriola glomerularis efferens) на капіляри називається дивовижною артеріальною сіткою нирки (rete mirabile arteriosum renis) – дивовижна сітка (rete mirabile).

    Венозні капіляри утворюють в кірковій речовині зірчасті венули (vv.

    stellatae), від них венозна кров (sanguis venosus) відтікає у прямі венули (venulae rectae), які впадають у променеві кіркові вени (vv. corticales radiatae) або вони ще називаються міжчасточковими венами (vv. interlobulares).

    Далі кров відтікає у дугоподібні вени (vv. arcuatae), а вони переходять в міжчасткові вени (vv. interlobulares), останні формують ниркову вену (v. renalis), яка впадає у нижню порожнисту вену (vena cava inferior).

    УТВОРЕННЯ І ШЛЯХИ ВИВЕДЕННЯ СЕЧІ В МЕЖАХ НИРКИ

    Первинна сеча утворюється внаслідок фільтрації рідкої частини крові в капсулі нефрона (capsula nephroni), або ще її називають капсулою клубочка (capsula glomeruli) – капсулою Шумлянського–Боумена, яка охоплює кожний cудинний клубочок ниркового тільця (glomerulus corpusculi renalis) або ниркового клубочка.

    Капсула ниркового клубочка (capsula glomeruli) разом із клубочком утворюють ниркове тільце (corpusculum renale) – тільце Мальпігі. Ці тільця, яких є декілька мільйонів, розташовані переважно у звивистій частині кіркової речовини (pars convoluta corticis renalis).

    Мал. Ниркове тільце ( corpusculum renalis ):1 — приносна клубочкова артеріола; 2 — виносна клубоч- кова артеріола: 3 — клубочкова капілярна сітка; 4 — кліти ни внутрішньої частини капсули клубочка, тісно зрощеної з клубочковими кровоносними капілярами: 5 — зовнішня частина капсули клубочка: 6 — просвіт капсули клубочка: 7 — проксимальний звивистий каналець,

    Від ниркового тільця відходять проксимальна частина канальця нефрона (pars proximalis tubuli nephroni), яка переходить у петлю нефрона (ansa nephroni) – петлю Генле.

    Первинна сеча утворюється шляхом фільтрації із судинного клубочка (glomerulus) безбілкової рідини із плазми крові в клубочкову капсулу (capsula glomerularis).

    Остання переходить через проксимальну та дистальну частини канальця нефрона (partes proximalis et distalis tubuli nephroni), що закінчується вставною частиною (pars conjungens).

    Усі частини канальця нефрона обплітаються густою сіткою вторинних артеріальних капілярів, і внаслідок реабсорбції тут утворюється вторинна сеча.

    Далі вироблена нефроном вторинна сеча відтікає у збиральну ниркову трубочку (tubulus renalis colligens), яка збирає сечу у сосочкові проточки (ductuli papillares), що закінчуються на верхівці ниркової піраміди сосочковими отворами (foramina papillaria).

    Елементи нирки, де утворюється первинна і вторинна сеча, складають структурно–функціональну одиницю ниркинефрон (nephronum).

    Сосочкові отвори відкриваються на дірчастому полі (area cribrosa) верхівки піраміди в малі ниркові чашечки (calices renales minores).

    Із малих ниркових чашечок сеча поступає у великі ниркові чашечки (calices renales majores), які зливаються і утворюють ниркову миску (pelvis renalis), а остання переходить у сечовід (ureter).

    Мал. Нефрон ( nephron ): I — капсула клубочка; 2 — дистальний звивистий кана л ець; 3 -проксимальний прямий, то н кий, дистальний пр я м і каналь ц і і петля нефро н а; 4 — збірна ниркова трубочка; 5 — клубочок ниркового тільця.

    Надниркова залоза (glandula suprarenalis)

    Надниркова залоза (glandula suprarenalis) – парна ендокринна залоза, яка лежить на верхньому кінці правої та лівої нирок (extremitas superior renis dextri et sinistri) на рівні ХІ–ХІІ грудних хребців (vertebrae thoracicae).

    Кожна надниркова залоза (glandula suprarenalis) трикутної форми і має:

    передню поверхню (facies anterior);

    задню поверхню (facies posterior);

    ниркову (нижню) поверхню (facies renalis);

    верхній край (margo superior);

    присередній край (margo medialis);

    Надниркова залоза (glandula suprarenalis) складається з:

    кіркової речовини (cortex);

    У кірковій речовині (cortex) виробляються:

    — в клубочковій зоні (zona glomerulosa) мінералокортикоїди;

    — в пучковій зоні (zona fasciculate) глюкокортикоїди;

    — в сітчастій зоні (zona reticularis) андрогени.

    Мозкова речовина надниркових залоз (medulla glandularum suprarenalium) виробляє:

    Кіркова та мозкова речовина наднирників має різне походження.

    Кіркова речовина диференціюється із мезодерми і розташована між двома первинними нирками під назвою інтерреналової тканини. Із цієї тканини можуть розвиватись додаткові наднирникові залози (glandulae suprarenales accessoriae) або інтерреналові тіла.

    Мозкова речовина наднирників розвивається з ембріональних нервових клітин – симпатобластів, які виселяються із закладок симпатичного стовбура і перетворюються у хромафінові клітини (хромафінобласти) мозкової речовини, які також є матеріалом для формування парагангліїв.

    Наднирники (вигляд спереду)

    Наднирники (вигляд ззаду)

    Надниркова залоза ( gl . suprarenalis ) — парна залоза. Розта­шована в заочеревинному просторі безпо­середньо на верхньому кінці нирки. Своєю формою нагадує тригранну піраміду, обер­нену верхівкою до діафрагми, а основою до нирки. її розміри в дорослої людини: висота 3 — 6 см , поперечник основи близь­ко 3 і ширина близько 4 — 6 см ; маса 20 г . На передній поверхні залози є ворота ( hi lum ) — місце входу та виходу судин і нер­вів. Залоза вкрита волокнистою капсулою, яка є частиною ниркової фасції. Відрост­ки капсули проникають в неї через воро­та й утворюють строму. На поперечному розрізі надниркова залоза складається із кори < cortex ) і мозку ( medulla ).

    Функція. Надниркові залози відігра­ють дуже важливу роль в організмі. Мо­зок виділяє гормони (адреналін та ін.), які стимулюють функцію симпатичної частини автономної нервової системи, звужують кровоносні судини, активізують процес розщеплення глікогену в печінці тощо. Гормони, які виділяє кора (кортикостерої­ди), регулюють водно-електролітний, ліпо-їдний обмін і виливають на функцію ста­тевих залоз. Вироблення кортикостероїд­них гормонів тісно взаємозв’язане з функ­ціями гіпофіза і гіпоталамуса.

    В ембріогенезі кожна надниркова залоза зак­ладається у вигляді двох зачатків: кора роз­вивається із мезодерми між первинними нирка­ми (інтерреналміїїй орган); мозок — із симпа­тичних елементів (ектодермального походжен­ня), що мігрують із гангліозної пластинки та інтенсивно забарвлюються солями хромової кис­лоти (хромафінний орган). У нижніх хребетних і деяких ссавців (кріль) ці частини надниркової залози існують окремо.

    Кровопостачання: гілки ниж­ньої діафрагмальної та ниркової артерій і черевної частини аорти; венозна кров відтікає по однойменних венах.

    Іннервація: гілки блукаючого та ве­ликого нутряного нервів.

    Сечовід – парний орган довжиною 25–З0 см, який лежить за очеревиною (ретроперитонеально) в позаочеревинному просторі (spatium extraperitoneale).

    У сечоводах (ureteres) розрізняють:

    черевну частину (pars abdominalis);

    тазову частину (pars pelvica);

    внутрішньостінкову частину (pars intramuralis).

    Остання розміщена в стінці сечового міхура (vesica urinaria) і відкривається на дні сечового міхура (fundus vesicae urinariae) отвором, який називається вічком сечовода (ostium ureteris).

    Стінка сечоводів (paries ureterum) складається із:

    зовнішньої оболонки (tunica adventitia);

    м’язової оболонки (tunica muscularis);

    слизової оболонки (tunica mucosa).

    М’язова оболонка (tunica muscularis) має зовнішній коловий та

    внутрішній поздовжній шари. У нижній третині сечовода м’язова оболонка має три шари: внутрішній і зовнішній поздовжні, а середній – циркулярний.

    Поперечний переріз сечоводу

    Сечоводи мають такі звуження:

    при переході ниркової миски (pelvis renalis) у сечовід (ureter);

    при переході черевної частини (pars abdominalis) в тазову (pars pelvica);

    протягом тазової частини (pars pelvica);

    при переході сечоводів (ureteres) у сечовий міхур (vesica urinaria).

    СЕЧОВИЙ МІХУР (vesica urinaria)

    Сечовий міхур розміщений в порожнині малого таза (cavitas pelvis minoris) позаду лобкового симфіза (symphysis pubica).

    Сечовий міхур (vesica urinaria) має верхівку міхура (apex vesicae), тіло міхура (corpus vesicae) і дно міхура (fundus vesicae), яке спрямоване вниз і назад.

    Нижній відділ утворює шийку міхура (cervix vesicae), яка переходить у сечівник (urethra).

    Дно сечового міхура (fundus vesicae) прилягає:

    унизу до передміхурової залози (prostata), пухирчастих залоз (glandulae vesiculosae) і ампул сім’явиносних протоків (ampullae ductuum deferentium);

    ззаду до ампули прямої кишки (ampulla recti).

    — ззаду прилягає до піхви (vagina) і матки (uterus).

    Стінка сечового міхура (paries vesicae urinariae) представлена трьома шарами: внутрішнім, середнім і зовнішним.

    Ознакомьтесь так же:  Колит внизу живота до задержки

    Внутрішній шар утворений слизовою оболонкою (tunica mucosa) і добре розвинутим підслизовим прошарком (tela submucosa), внаслідок чого слизова оболонка утворює числені складки.

    Між вічками сечоводів (ostia ureterum) і внутрішнім вічком сечівника (ostium urethrae internum) підслизова основа відсутня, тому тут складок немає.

    Це місце називається трикутником міхура (trigonum vesicae), де містяться рецептори, подразнення яких викликає позив до сечовипускання.

    Трикутник міхура (trigonum vesicae) обмежований угорі міжсечовідною складкою (plica interureterica) слизової оболонки.

    У верхівках трикутника є такі три отвори: два вічка сечоводів (ostia ureterum) та внутрішнє вічко сечівника (ostium urethrae internum).

    Середня оболонка сечового міхура – м’язова оболонка (tunica muscularis), побудована з гладкої м’язової тканини (textus muscularis glaber), яка розташована такими трьома шарами:

    внутрішнім повздовжнім шаром (stratum internum longitudinale);

    зовнішнім повздовжнім шаром (stratum externum longitudinale);

    — середнім коловим шаром (stratum circulare).

    Поздовжні шари утворюють в ділянці тіла сечового міхура м’яз–випорожнювач міхура (musculus detrusor vesicae), а коловий шар, що найбільш розвинутий в ділянці внутрішнього вічка сечівника, утворює внутрішній м’яз–замикач сечівника (m. sphincter urethrae internus), який є мимовільним.

    Зовнішній шар стінки сечового міхура представлений адвентицією (tunica adventitia), або в тих місцях, що покриті очеревиною (верхівка та верхня стінка) знаходиться серозна оболонка (tunica serosa).

    Порожній сечовий міхур (vesica urinaria) відносно до очеревини (peritoneum) розташований екстраперитонеально, тобто вкритий очеревиною з одного боку – ззаду.

    При наповненні верхівка міхура (apex vesicae) піднімається і очеревина (peritoneum) вкриває частину передньої, бічної і особливо задньої поверхонь, тобто сечовий міхур (vesica urinaria) має мезоперитонеальне положення (вкритий очеревиною з трьох боків).

    Серединний сагітальний розріз чоловічого тазу

    Внутрішня сторона сечового міхура

    ЖІНОЧИЙ СЕЧІВНИК (urethra feminina)

    Жіночий сечівник є трубкою завдовжки 3–6 см, що проходить позаду лобкового симфіза (symphysis pubica) і своїм зовнішнім вічком сечівника (ostium urethrae externum) відкривається в присінок піхви (vestibulum vaginae).

    Спереду і вгорі цей отвір оточений поперечно–посмугованим зовнішнім м’язом–замикачем сечівника (m. sphincter urethrae externus) – вольовим, який належить до м’язів промежини (mm. perinei).

    Жіночий cечівник (urethra feminina) має:

    внутрішнє вічко сечівника (ostium urethrae internum);

    внутрішньостінкову частину (pars intramuralis);

    зовнішнє вічко сечівника (ostium urethrae externum).

    М’язова оболонка жіночого сечівника (tunica muscularis urethrae femininae) має коловий шар (stratum circulare), в якому виділяють внутрішній м’яз–замикач сечівника (m. sphincter urethrae internus) та повздовжній шар (stratum longitudinale).

    Чоловіча статева система поділяється на:

    внутрішні чоловічі статеві органи (organa genitalia masculina interna), до яких належать:

    сім’яний канатик (funiculus spermaticus);

    сім’явиносна протока (ductus deferens);

    пухирчаста залоза (glandula vesiculosa);

    передміхурова залоза (prostata);

    цибулинно–сечівникова залоза (glandula bulbourethralis);

    зовнішні чоловічі статеві органи (organa genitalia masculina externa), до яких належать:

    Чоловічий сечівник (urethra masculina) слугує не лише для виведення сечі, а й для виведення сперми, тому він належить як до сечової системи (systema urinarium), так і до статевої системи (systema genitale).

    Розвиток зовнішніх чоловічих статевих органів

    Статевий горбок у чоловічої статі є зачатком статевого члена. Цей горбок швидко росте і подовжується перетворюючись у печеристе тіло статевого члена (corpus cavernosum penis).

    На нижній (каудальній) поверхні статевого члена статеві складки стають більш високими і обмежовують сечостатеву (уретральну) щілину, яка перетворюється в уретральний жолобок.

    Края жолобка зростаються і утворюють чоловічий сечівник (urethra masculina) та губчасте тіло статевого члена (corpus spongiosum penis).

    Місце зрощення уретрального жолобка (закриття жолобка) лишається у вигляді рубця, названого швом статевого члена (raphe penis).

    Одночасно з формуванням чоловічого сечівника над дистальним кінцем статевого члена утворюється передня шкірочка статевого члена (preputium penis).

    На місці зрощення статевих валиків виникає шов калитки (raphe scroti), який тягнеться від кореня статевого члена (radix penis) до відхідника (anus).

    Яєчко (testis) є паренхіматозним органом, який розташований в калитці (scrotum) і виробляє сперматозоїди та чоловічі статеві гормони – це є чоловіча статева залоза.

    Кожне яєчко (testis) має:

    верхній кінець (extremitas superior);

    нижній кінець (extremitas inferior);

    присередню поверхню (facies medialis);

    бічну поверхню (facies lateralis);

    передній край (margo anterior);

    задній край (margo posterior).

    До верхнього кінця і заднього краю яєчка (margo posterior testis) прилягає над’яєчко (epididymis), яке має:

    головку над’яєчка (caput epididymidis);

    тіло над’яєчка (corpus epididymidis);

    хвіст над’яєчка (cauda epididymidis).

    Між яєчком (testis) і тілом над’яєчка (corpus epididymidis) є пазуха над’яєчка (sinus epididymidis).

    Яєчко (testis) вкрите білковою оболонкою (tunica albuginea), яка на задньому краї (margo posterior) вдається у паренхіму яєчка і утворює середостіння яєчка (mediastinum testis).

    Від останнього до білкової оболонки відходять перегородочки яєчка (septula testis).

    Ці перегородочки поділяють яєчко на 150–200 часточок яєчка (lobuli testis).

    У кожній часточці яєчка (lobulus testis) містяться (1–2) звивисті сім’яні трубочки (tubuli seminiferi contorti), де сперматогенним епітелієм (epithelium spermatogenum) виробляються чоловічі статеві клітини – сперматозоїди (spermatozoida).

    Поперечний переріз через ліву частину калитки та ліве яєчко

    Звивисті сім’яні трубочки (tubuli seminiferi contorti) переходять у прямі сім’яні трубочки (tubuli seminiferi recti), а останні у сітку яєчка (rete testis), що розміщена у середостінні яєчка (mediastinum testis).

    Від сітки яєчка (rete testis) відходять виносні проточки яєчка (ductuli efferentes testis), їх є 15 – 20, вони, пронизуючи білкову оболонку (tunica albuginea), відкриваються в ділянці головки над’яєчка (caput epididymidis) в протоку над’яєчка (ductus epididymidis) і утворюють там часточки над’яєчка (lobuli epididymidis).

    Над’яєчко ( epididymis ) розміщене вздовж заднього краю та над верхнім кінцем яєчка і є резервуаром для накопичення сім’я. В ньому розрізняють головку над’яєчка ( caput epididymidis ), тіло над’яєчка ( corpus epididymidis ), хвіст над’яєчка ( cauda epididymidis ) та придаток над’яєчка ( appendix epididymidis ). Головка над’яєчка ( caput epididymidis ) складається з виносних проточків яєчка ( ductuli efferentes testis ), які впадають у протоку над’яєчка ( ductus epididymidis )

    Протока над’яєчка (ductus epididymidis) досить покручена і займає, в основному, тіло та хвіст над’яєчка (corpus et cauda epididymidis), у розправленому вигляді ця протока має довжину 5 – 6 метрів .

    Протока над’яєчка (ductus epididymidis) опускається до його хвоста (cauda epididymidis), де переходить у сім’явиносну протоку (ductus deferens).

    Сім’явиносна протока (ductus deferens)

    Сім’явиносна протока має:

    калиткову частину (pars scrotalis);

    канатикову частину (pars funicularis);

    пахвинну частину (pars inguinalis);

    тазову частину (pars pelvica).

    Сім’явиносна протока (ductus deferens) входить до складу сім’яного канатика (funiculus spermaticus), який проходить в пахвинному каналі (canalis inguinalis) аж до його глибокого пахвинного кільця (annulus inguinalis profundus).

    Вертикальний переріз через яєчко

    Яєчко (testis) і над’яєчко (epididymis):

    І — funiculus spermaticus; 3 — caput epididymites; 3 — extremitas superior testis; 4. 5 — testis : в — extremitas inferior testis ; 7 — cauda epididymidis ; 8 — sinus epididy ­ mides : 9 — corpus

    Тут від сім’яного канатика (funiculus spermaticus) сім’явиносна протока (ductus deferens) відокремлюється, загинається під дно сечового міхура (fundus vesicae) і з’єднується з вивідною протокою пухирчастої залози (ductus excretorius glandulae vesiculosae), утворюючи ампулу сім’явиносної протоки (ampulla ductus deferentis).

    При з’єднанні цих двох проток утворюється сім’явипорскувальна протока (ductus ejaculatorius) довжиною до 2 см , яка проходить через передміхурову залозу (prostata) і відкривається в передміхурову частину чоловічого сечівника (pars prostatica urethrae masculinae) на верхівці сім’яного горбка (colliculus seminalis).

    Сім’яний канатик (funiculus spermaticus)

    Це структура, яка складається з:

    артерій та вен яєчка (aa. et vv. testis);

    артерій та вен сім’явиносної проток (aa. et vv.ductus deferentis);

    лозоподібного венозного сплетення (plexus pampiniformis);

    м’яза–підіймача яєчка (musculus cremaster);

    фасції м’яза–підіймача яєчка (fascia cremasterica);

    залишка піхвового відростка (vestigium processus vaginalis);

    нервів і лімфатичних судин (nervi et vasa lymphatica);

    зовнішньої сім’яної фасції (fascia spermatica externa);

    внутрішньої сім’яної фасції (fascia spermatica interna);

    сім’явиносної протоки (ductus deferens).

    Передміхурова залоза (prostata)

    Це м’язово–секреторний орган, за формою нагадує каштан, має:

    основу передміхурової залози (basis prostatae), яка прилягає до сечового міхурa (vesica urinaria);

    верхівку передміхурової залози (apex prostatae), яка обернута до сечово–статевої діафрагми (diaphragma urogenitale);

    передню поверхню (facies anterior);

    задню поверхню (facies posterior);

    нижньобічну поверхню (facies inferolateralis);

    праву та ліву частки передміхурової залози (lobi prostatae dexter et sinister);

    перешийок передміхурової залози (isthmus prostatae), який охоплює сечівник (urethra).

    Передміхурова залоза (prostata) складається з 36 альвеолярно–трубчастих передміхурових залозок, які виробляють передміхуровий сік і відкриваються численними проточками передміхурової залози (ductuli prostatici) в передміхурову частину чоловічого сечівника (pars prostatica urethrae masculinae) на основі сім’яного горбка (colliculus seminalis).

    М’язовий апарат під час еякуляції сприяє виштовхуванню секрету із передміхурової залози (prostata) і є додатковим (мимовільним) внутрішнім м’язом–замикачем сечівника (m. sphincter urethrae internus), який не дає сечі змішуватись із спермою.

    У дітей передміхурова залоза (prostata) незначної величини, складається переважно з м’язів і сполучної тканини, залозиста частина слабо виражена. З настанням статевої зрілості передміхурова залоза енергійно росте, особливо залозиста тканинa, яка на старість редукується, те саме відбувається і з м’язами. Вага передміхурової залози з 20 г зменшується до 15 – 12 г .

    Нерідко у старших людей спостерігається патологічне збільшення передміхурової залози – гіпертрофія передміхурової залози (hypertrophia prostatae), причому розростається переважно сполучна тканина і при цьому утруднюється сечовипускання. Кастрація (видалення яєчка) призводить до атрофії передміхурової залози.

    Цибулинно–сечівникова залоза (glandula bulbourethralis), або залоза Купера

    Це парна альвеолярно–трубчаста залоза, яка розміщена у товщі м’язів сечово–статевої діафрагми і має протоку цибулинно–сечівникової залози (ductus glandulae bulbourethralis), що проходить через цибулину статевого члена (bulbus penis)і відкривається в губчасту частину чоловічого сечівника (pars spongiosa urethrae masculinae).

    Залоза (glandula bulbourethralis) виробляє тягучий слизовий секрет, який захищає слизову оболонку сечівника (tunica mucosa) від подразнюючої дії сечі.

    Калитка є зовнішнім чоловічим статевим органом, що має вигляд звисаючого донизу шкірно–фасціального мішка, в якому розміщені яєчка (testes) і над’яєчка (epididymides).

    Калитка поділяється на праву та ліву половини перегородкою калитки (septum scroti).

    Калитка (scrotum) – це ”фізіологічний” термостат, в якому температура нижча, ніж температура тіла, що є необхідною умовою нормального сперматогенезу яєчок.

    До складу калитки (scrotum) входить 7 оболонок, які вкривають яєчко (testis) і є похідними відповідних шарів передньої стінки черевної порожнини (paries anterioris cavitatis abdominis), а саме:

    1. Шкіра калитки (cutis scroti), що має шво калитки (raphe scroti), численні складки, пігментована, вкрита волоссям (pili) і містить специфічні сальні та потові залози (glandulae sebaceae et sudoriferae).

    2. Під шкірою (cutis) залягає м’ясиста оболонка (tunica dartos), яка є похідною підшкірної жирової клітковини (panniculus adiposus) і зростається із шкірою (cutis).

    3. Зовнішня сім’яна фасція (fascia spermatica externa), яка є похідною поверхневої фасції передньої стінки черевної порожнини (fascia superficialis parietis anterioris cavitatis abdominis).

    4. Фасція м’яза–підіймача яєчка (fascia cremasterica), яка є похідною міжніжкової фасції (fascia intercruralis) в ділянці поверхневого пахвинного кільця (anulus inguinalis superficialis).

    5. М’яз–підіймач яєчка (musculus cremaster), який є похідним внутрішнього косого і поперечного м’язів живота (musculі obliqui interni et transversi abdominis).

    6. Внутрішня сім’яна фасція (fascia spermatica interna), яка є похідною поперечної фасції черевної стінки (fascia transversalis parietis abdominis).

    7. Піхвова оболонка яєчка (tunica vaginalis testis) – серозна оболонка (tunica serosa), що є похідною очеревини (peritoneum) і складається з нутряної пластинки (lamina visceralis) та пристінкової пластинки (lamina parietalis). Остання зростається з білковою оболонкою яєчка (tunica albuginea testis) і переходить на над’яєчко (epididymis).

    Між обома пластинками міститься щілиноподібний простір – піхвова порожнина (cavitas vaginalis), яка заповнена невеликою кількістю серозної рідини.

    Статевий член , прутень (penis)

    Статевий член слугує для виведення сечі із сечового міхура і введення сперми у статеві шляхи жінки, має:

    корінь статевого члена (radix penis);

    тіло статевого члена (corpus penis);

    головку статевого члена (glans penis).

    Шкіра (cutis), яка вкриває статевий член, в основі головки утворює вільну складку – передню шкірочку статевого члена (preputium penis).

    Остання за допомогою вуздечки передньої шкірочки (frenulum preputii) з’єднується із шкірою головки.

    Статевий член (penis) сформований двома печеристими тілами статевого члена (corpora cavernosa penis) і одним губчастим тілом статевого члена (corpus spongiosum penis).

    Печеристі тіла (corpora cavernosa) своїми задніми кінцями зростаються з окістям присереднього краю нижніх гілок лобкових кісток (rami inferiores pubis) під лобковим симфізом (symphisis pubica).

    На нижній поверхні між печеристими тілами утворюється жолоб, де залягає губчасте тіло статевого члена (corpus spongiosum penis).

    Усі тіла статевого члена (corpora penis) вкриті:

    білковою оболонкою печеристих тіл (tunica albuginea corporum cavernosorum);

    білковою оболонкою губчастого тіла (tunica albuginea corporis spongiosi).

    Всередині губчастого тіла (corpus spongiosum penis) проходить чоловічий сечівник (urethra masculina).

    Чоловічий сечівник (urethra masculina)

    Чоловічий сечівник є трубкою завдовжки 16–22 см, S–подібної форми, в якій розрізняють:

    внутрішньостінкову частину; передпередміхурову частину (pars intramuralis; pars preprostatica) – вона проходить через стінку сечового міхура.

    передміхурову частину (pars prostatica);

    проміжну частину (pars intermedia), або перетинчасту частину (pars membranacea);

    губчасту частину (pars spongiosa).

    На своєму шляху сечівник (urethra masculina) робить:

    верхній (фіксований) згин;

    Передміхурова частина сечівника (pars prostatica) проходить через передміхурову залозу (prostata).

    У цій частині на задній стінці сечівника (paries posterior urethrae masculinae) випинає сім’яний горбок (colliculus seminalis), на верхівці якого розташований передміхуровий мішечок (utriculus prostaticus) або за попередньою номенклатурою – передміхурова маточка (utriculus prostaticus).

    Біля останнього (utriculus prostaticus) відкриваються сім’явипорскувальна протока (ductus ejaculatorius), а на основі сім’яного горбка (colliculus seminalis) – проточки передміхурової залози (ductuli prostatici).

    Проміжна частина сечівника (pars intermedia) коротша, вона проходить через сечово–статеву діафрагму.

    Описані вище дві частини належать до заднього (фіксованого) відділу сечівника.

    Губчаста частина сечівника (pars spongiosa), або передня уретра, проходить в губчастому тілі статевого члена (corpus spongiosum penis) і відкривається на сечівниковій поверхні верхівки головки статевого члена (facies urethralis apicis glandis penis) зовнішним вічком сечівника (ostium urethrae externum).

    Чоловічий сечівник (urethra masculina) має такі звуження:

    1. Зовнішнє вічко сечівника (ostium urethrae externum) на головці статевого члена (glans penis);

    2. Вся проміжна частина сечівника (pars membranacea; pars intermedia);

    3. Внутрішнє вічко сечівника (ostium urethrae internum), яке відкривається в сечовий міхур (vesica urinaria).

    Крім того, сечівник (urethra masculina) має такі розширення:

    1. Уся передміхурова частина (pars prostatica);

    2. Розширення губчастого тіла статевого члена (corpus spongiosum penis) у його основі – це цибулина статевого члена (bulbus penis);

    3. Розширення сечівника (urethra masculina) в ділянці головки статевого члена (glans penis) – це човноподібна ямка сечівника (fossa navicularis urethrae).

    Жіноча статева система (systema genitale femininum) поділяється на:

    внутрішні жіночі статеві органи (organa genitalia feminina interna), до яких належать:

    — маткові труби (tubae uterinae);

    зовнішні жіночі статеві органи (organa genitalia feminina externa), до яких належать:

    — жіноча соромітна ділянка;

    — вульва (pudendum femininum; vulva) з великими і малими соромітними губами (labia majora et minora pudendi);

    — присінок піхви (vestibulum vaginae);

    — лобкове підвищення (mons pubis).

    Система жіночих і чоловічих статевих органів там, де вона досягає більш високого розвитку (вищі тварини), складається з таких частин:

    статеві залози, які виробляють статеві клітини;

    шляхи, по яких статеві клітини виводяться із залоз;

    органи, де статеві клітини зберігаються або плід дозріває;

    зовнішні статеві органи, які сприяють з’єднанню статевих клітин.

    Більша частина тварин (навіть безхребетних) роздільностатева; порівняно рідко спостерігаються у однієї і тієї ж особини чоловічі та жіночі статеві клітини.

    В ембріональному періоді розвитку закладка органів жіночих та чоловічих статевих систем відбувається однаково, лише згодом в одних зародків розвиваються чоловічи статеві органи, а жіночі органи залишаються недорозвиненими, в інших зародків – навпаки.

    Якщо в однієї людини розвиваються статеві органи обох статей, то ця патологія позначається як гермафродитизм.

    При диференціюванні жіночих статевих органів мезонефральні протоки (вольфові протоки) підлягають повній редукції, зате парамезонефральні протоки (мюллерові протоки) перетворюються у жіночі статеві органи.

    Дистальні відділи правої і лівої парамезонефральних проток зливаючись, утворюють канал з одним спільним просвітом, з якого розвиваються непарні органи – матка та піхва.

    З краніальних відділів правої і лівої парамезонефральних проток, які йдуть окремо, розвиваються маткові труби.

    В ділянці зовнішньої поверхні сечостатевої мембрани утворюється підвищення – статевий горбок або зачаток статевого члена, а поблизу навколо нього знаходиться статевий валик.

    Біля основи статевого горбка, із сторони, найближчої до відхідника знаходиться – первинний сечостатевий отвір, який з боків обмежований тонкими краями – статевими складками. Така є індиферентна стадія розвитку зовнішніх статевих органів.

    При розвитку жіночої особини ріст статевого горбка відстає, з нього виходить клітор з двома печеристими тілами; лишається неглибока сечостатева пазуха, що перетворюється в присінок піхви.

    Первинний сечостатевий отвір значно здовжується в сагітальному (стріловому) напрямі; із статевих складочок, які обмежовують його з боків, походять малі соромітні губи з вуздечкою клітора.

    Статевий валик у свої бокових частинах перетворюється у велику соромітні губи, краніальний непарний його відділ дає лобкове підвищення.

    Перешийок між статевою щілиною і анусом лишається коротким.

    Яєчник є парним органом овальної форми, що розташований в порожнині малого таза (cavitas pelvis minoris).

    присередню поверхню (facies medialis);

    бічну поверхню (facies lateralis);

    вільний край (margo liber);

    брижовий край (margo mesovaricus);

    матковий кінець (extremitas uterina);

    трубний кінець (extremitas tubaria).

    Яєчник (ovarium) міститься в очеревинній порожнині (cavitas peritonealis), але очеревиною не вкритий. Зовнішньою оболонкою яєчника є зародковий епітелій (epithelium germinale).

    До матки (uterus) яєчник (ovarium) прикріплюється за допомогою власної зв’язки яєчника (lig. ovarii proprium), а до стінок таза – за допомогою підвішувальної зв’язки яєчника (lig. suspensorium ovarii).

    До брижового краю яєчника (margo mesovaricus) підходить брижа яєчника (mesovarium), між листками якої судини і нерви заходять у ворота яєчника (hilum ovarii).

    Паренхіма яєчника (parenchyma ovarii) складається з кори яєчника (cortex ovarii) і мозкової речовини яєчника (medulla ovarii).

    У корі яєчника (cortex ovarii) дозрівають яйцеклітини (ovum) у різних за ступенем розвитку фолікулах: примордіальних, вторинних (пухирчастих) та зрілих – третинних фолікулах або пухирцях Граафа.

    Отже, первинний фолікул (folliculus ovaricus primarius) перетворюється в пухирчастий яєчниковий фолікул (folliculus ovaricus vesiculosus) – Граафів пухирець.

    Після того, як пухирець (folliculus ovaricus vesiculosus) розривається, яйцеклітина (ovum) виходить на поверхню яєчника (ovarium) і попадає в маткову трубу (tuba uterina).

    Власне, пухирчастий яєчниковий фолікул (folliculus ovaricus vesiculosus) – Граафів пухирець – наповнюється кров’ю і перетворюється у жовте тіло (corpus luteum).

    Якщо немає запліднення, то жовте тіло (corpus luteum) з часом перетворюється у білясте тіло (corpus albicans).

    При заплідненні жовте тіло (corpus luteum) розростається і перетворюється у жовте тіло вагітності (corpus luteum graviditatis), яке функціонує протягом всієї вагітності як ендокринна залоза (glandula endocrina).

    Процес виділення яйцеклітини з яєчника зветься овуляцією (від лат. оvum – яйце).

    Маткова труба (tuba uterina; salpinx)

    Маткова труба є парним органом, що має трубчасту форму і розташований на рівні верхнього краю широкої маткової зв’язки (lig. latum uteri). Довжина кожної маткової труби (tuba uterina) становить 8–18 см, а діаметр ампули маткової труби (ampulla tubae uterinae) може мати 6 – 10 мм .

    У ній (tuba uterina) розрізняють 4 частини:

    маткову частину (pars uterina), яка проходить через стінку матки (paries uteri) і відкривається в порожнину матки (cavitas uteri) матковим вічком маткової труби (ostium uterinae tubae uterinae);

    перешийок маткової труби (isthmus tubae uterinae), що розташований ближче до матки (uterus);

    ампулу маткової труби (ampulla tubae uterinae) – найдовшу частину маткової труби (tuba uterina);

    лійку маткової труби (infundibulum tubae uterinae) – розширену частину, яка відкривається черевним отвором маткової труби (ostium abdominale tubae uterinae) в очеревинну порожнину (cavitas peritonealis) і оточена торочками маткової труби (fimbriae tubae uterinae), одна з яких – яєчникова торочка (fimbria ovarica) – найдовша.

    Маткова труба (tuba uterina) вкрита з усіх сторін очеревиною (peritoneum) і має власну брижу маткової труби (mesosalpinx).

    Крім зовнішньої серозної оболонки (tunica serosa), маткова труба (tuba uterina) має м’язову оболонку (tunica muscularis), поздовжній і коловий шари, і слизову оболонку (tunica mucosa), що завдяки підслизовій основі (tela submucosa) утворює трубні складки (plicae tubariae).

    У матковій трубі (tuba uterina) відбувається запліднення яйцеклітини (spermovium) з утворенням зиготи. Або зигота, або незапліднена яйцеклітина проходить по матковій трубі у матку (uterus).

    Матка є непарним порожнистим органом грушоподібної форми, що розміщений в порожнині малого таза (cavitas pelvis minoris).

    Матка (uterus) має:

    дно матки (fundus uteri);

    тіло матки (corpus uteri);

    шийку матки (cervix uteri), яка відкривається в піхву (vagina) вічком матки (ostium uteri), обмежованим передньою губою (labium anterius) та задньою губою (labium posterius).

    У шийці матки (cervix uteri) розрізняють:

    надпіхвову частину шийки (portio supravaginalis cervicis) і піхвову частину шийки (portio vaginalis cervicis);

    тіло матки, яке має міхурову поверхню (facies vesicalis), або передню поверхню (facies anterior), та кишкову поверхню (facies intestinalis), або задню поверхню (facies posterior).

    Місце переходу тіла матки (corpus uteri) в шийку (cervix uteri) називається перешийком матки (isthmus uteri).

    Міхурова поверхня ; передня поверхня матки (facies vesicalis; facies anterior uteri) прилягає до сечового міхура (vesica urinaria).

    Кишкова поверхня ; задня поверхня (facies intestinalis; facies posterior) прилягає до прямої кишки (rectum).

    При порожньому сечовому міхурі (vesica urinaria) тіло матки (corpus uteri) нахилене вперед. Таке положення називається антеверзіо (anteversio).

    При наповненні сечового міхура (vesica urinaria) дно і тіло матки (fundus et corpus uteri) зміщується назад – це ретроверзіо (retroversio).

    Крім того, між тілом і шийкою матки (corpus et cervix uteri) утворюється кут, відкритий вперед. Таке положення називається антефлексіо (anteflexio).

    Порожнина матки (cavitas uteri) має трикутну форму, вгорі сполучається з матковими трубами (tubae uterinae), а внизу через канал шийки матки (canalis cervicis uteri) і вічко матки (ostium uteri) – з піхвою (vagina).

    Стінка матки (paries uteri) складається з трьох шарів:

    1. Слизова оболонка (tunica mucosa), або ендометрій (endometrium), в ній відсутній підслизовий прошарок, тому вона не утворює складок і зрощена із м’язовою оболонкою матки (tunica muscularis; myometrium uteri).

    У каналі шийки матки (canalis cervicis uteri) слизова оболонка утворює пальмоподібні складки (plicae palmatae), що відходять від однієї поздовжньої складки.

    Слизова оболонка містить шийкові залози (glandulae cervicales).

    2. М’язова оболонка (tunica muscularis), або міометрій (myometrium), утворена гладкою м’язовою тканиною (textus muscularis glaber) і складається із внутрішнього, середнього та зовнішнього шарів.

    3. Серозна оболонка (tunica serosa), або периметрій (perimetrium) – це нутрощева очеревина (peritoneum viscerale), яка вкриває матку (uterus) з усіх сторін, крім передньої і бічної поверхонь надпіхвової частини шийки (portio supravaginalis cervicis) матки ( мезоперитонеально).

    Серозна оболонка (tunica serosa; perimetrium) утворює:

    широку маткову зв’язку (ligamentum latum uteri), в якій розрізняють такі частини:

    брижу матки (mesometrium);

    брижу яєчника (mesovarium);

    брижу маткової труби (mesosalpinx).

    Між листками широкої зв’язки матки (ligamentum latum uteri) містяться судини, нерви, жирова клітковина (vasa, nervi et tela cellularis adiposa) і кругла маткова зв’язка (lig. teres uteri), яка проходить через пахвинний канал (canalis inguinalis) до лобка (pubis).

    Шийка матки (cervix uteri) зв’язана з лобком (pubis) лобково–шийковою зв’язкою (lig. pubocervicale), а з прямою кишкою (rectum) матка (uterus) зв’язана прямокишково–матковою зв’язкою (lig. rectouterinum).

    Простір між переднім і заднім листками широкої маткової зв’язки (lig. latum uteri) з обох країв матки (margines uteri) і її шийки матки (cervix uteri) називається приматковою клітковиною; параметрієм (parametrium). Частина параметрію навколо шийки матки називається пришийковою клітковиною, парацервіксом (paracervix).

    Крім того, матка (uterus) фіксована до стінок таза кардинальною зв’язкою (lig. cardinale), або поперечною зв’язкою шийки (lig.transversum cervicis).

    Піхва є еластичним м’язово–фіброзним трубчастим органом довжиною 7–9 см, який сполучає порожнину матки (cavitas uteri) із зовнішніми жіночими статевими органами (organa genitalia feminina externa).

    Верхня частина піхви охоплює шийку матки, утворюючи склепіння піхви (fornix vaginae), яке має передню частину (pars anterior), задню частину (pars posterior) та бічні частини (partes laterales).

    Піхва має передню стінку (paries anterior) та задню стінку (paries posterior) і відкривається отвором (ostium vaginae) в присінок піхви (vestibulum vaginae).

    У дівчат цей отвір закритий складкою слизової оболонки – дівочою перетинкою (hymen), а після дефлорації від неї залишаються сосочки дівочої перетинки (carunculae hymenales).

    Слизова оболонка піхви містить поперечні складки, які називаються піхвовими зморшками (rugae vaginales). Ці зморшки утворюють на передній та задній стінці поздовжні стовпи зморшок (columnae rugarum).

    Середня оболонка піхви м’язова, а зовнішня оболонка сполучнотканинна.

    Жіноча соромітна ділянка ; вульва (pudendum femininum; vulva)

    Великі соромітні губи (labia majora pudendi) є складкою шкіри, яка містить жирову тканину (textus adiposus).

    Вони обмежовують соромітну щілину (rima pudendi).

    Права велика соромітна губа (labium majus pudendi dextrum) та ліва велика соромітна губа (labium majus pudendi sinistrum) з’єднуються між собою за допомогою передньої спайки губ (commissura labiorum anterior) та задньої спайки губ (commissura labiorum posterior).

    Малі соромітні губи (labia minora pudendi).

    Це складки шкіри, в яких немає жирової клітковини, вони розміщені присередньо відносно великих соромітних губ (labia majora pudendi).

    Передній край малих соромітних губ (margo anterior labiorum minorum pudendi) роздвоюючись, утворює передню шкірочку клітора (preputium clitoridis) та вуздечку клітора (frenulum clitoridis).

    У місці з’єднання малих соромітних губ (labia minora pudendi) ззаду утворюється вуздечка соромітних губ (frenulum labiorum pudendi).

    Клітор завдовжки 2–3 см, є аналог печеристих тіл статевого члена (corpus cavernosum penis) і складається з:

    ніжок клітора (crus clitoridis);

    тіла клітора (corpus clitoridis), на якому розташована головка клітора (glans clitoridis).

    Ніжки клітора (crura clitoridis) прикріплюються до нижніх гілок лобкових кісток (rami inferiores ossium pubis).

    В основі клітора (clitoris) розташоване парне печеристе тіло клітора (corpus cavernosum clitoridis).

    Присінок піхви (vestibulum vaginae)

    Присінок піхви є щілиною між малими соромітними губами, куди відкривається:

    зовнішнє вічко сечівника (ostium urethrae externum);

    отвір піхви (ostium vaginae);

    протоки малих присінкових залоз (ductus glandularum vestibularium minorum);

    протоки великих присінкових залоз (ductus glandularum vestibularium majorum), або Бартолінієві залози.

    Цибулина присінка (bulbus vestibuli) розташована в основі великих соромітних губ з двох боків від нижнього кінця піхви і складається з печеристої тканини (подібна до губчастого тіла статевого члена).